«Простір диктує ідею»: художниця про те, як настінний розпис змінює полтавські заклади
Фото ЗМІСТу
Шлях художниці Яни Похилько до муралістики розпочався з архітектурного факультету та розчарування в підрядниках. Створюючи інтер’єри для закладів Полтави, вона не могла знайти художників, які б втілили її ескізи. Тоді художниця взяла пензлі до рук і почала творити. Сьогодні у її доробку десятки масштабних робіт в інтер’єрах та навіть розпис 10-поверхівки на Леваді.
Сьогодні художниця-муралістка Яна Похилько-Литовченко продовжує експериментувати з матеріалами та формами, відмовляючись заганяти свою творчість у суворі рамки. Для неї кожне замовлення – це живий організм із власною історією.
В інтерв’ю ЗМІСТу ми поговорили з пані Яною про те, чому вона відмовляється від принципу «я так бачу» та як створюється новий розпис для полтавського закладу.
Як художниця прийшла до розпису стін
Шлях Яни Похилько-Литовченко у художню сферу був поступовим. Все почалося ще з дитинства, із захоплення аплікаціями, дитячими журналами, гуртком ліплення з глини та художньою школою. Проте основою для майбутньої муралістки стала саме вища освіта:
«Спочатку я отримала освіту на архітектурному факультеті. Перші два роки після університету працювала дизайнером інтер’єру і створювала концептуальні проєкти в кафе, кальян-барах, де можна було розкрити цікаву ідею. У кожен свій проєкт я включала розписи стін як найпростіше рішення, щоб додати візуалу, але не могла знайти підрядника, який міг би це реалізувати. В якийсь момент взялася сама це робити, і мене дуже швидко втягнуло», – пригадує пані Яна.
За словами художниці, її привабила відносна короткотривалість проєктів у порівнянні з розробкою повного дизайну інтер’єру, а також можливість глибше розкривати творчий потенціал. Саме архітектурна база сформувала її головний принцип: спочатку аналіз простору, і лише потім творчість:
«Все завжди починається з ідеї, а ідею мені диктує простір. Я ніколи не відштовхуюсь від популярної фрази “я художник, я так бачу”. Потрібно спочатку проаналізувати простір, знайти видові точки, подумати про функцію, яку він виконуватиме, і про людей, які спостерігатимуть це щодня».
Яна Похилько-Литовченко працює з найрізноманітнішими об’єктами, проте її головна специфіка – це саме комерційні заклади: кафе, ресторани, спортзали, б’юті-простори, освітні заклади та офіси. Створення муралів у житлових будинках чи квартирах художниця береться виконувати значно рідше:
«У комерційних закладах художній розпис може повністю розкрити себе і бути доречним, адже через малюнок ми розкриваємо суть і сенси бізнесу. Що стосується житла – тут все складніше.Ти щоранку прокидаєшся й бачиш цю картинку, увечері засинаєш і теж бачиш її. Це може морально тиснути. До того ж для кожного настінного розпису потрібен простір. Якщо це коридор шириною в півтора метра, велика картинка там не зчитуватиметься».
Для бізнесу ж, за словами художниці, якісний візуал – це можливість виділитися на висококонкурентному ринку, швидко заявити про себе та створити інстаграмний фотофон, який працюватиме як реклама в соцмережах.
Процес узгодження концепції завжди індивідуальний. Іноді пані Яна працює за готовими кресленнями від дизайнерів, іноді адаптує референси замовника, а найчастіше розробляє ідею з нуля через мудборди та ескізи:
«Зараз я вже маю сміливість прямо сказати замовнику, якщо мені щось не подобається, або якщо це не вписується в мій стиль, чітко аргументуючи свою думку. Якщо людині потрібне виконання в іншій техніці, наприклад, аерозолями, з якими я не працюю, і вони не готові до компромісів, то краще знайти іншого спеціаліста».
Такі принципи художниця втілює у своєму новому проєкті в Полтаві. Замовники звернулися до пані Яни, маючи лише порожнє орендоване приміщення та назву майбутнього закладу, тож надали їй абсолютно «чистий аркуш» для пропозицій:
«Коли я вперше прийшла і подивилася на сам простір, то одразу зрозуміла, що тут точно не буде жодних яскравих супер-розмальовок. Тут дуже багато світла і повітря, простір аж дихає, тому ми залишили його в спокійних тонах», – розповідає художниця.
Оскільки це буде фудкорт в офісній будівлі, де велика кількість людей збиратиметься на обідню перерву, художниця зосередилася на лінійній графіці у техніці «сухого пензля»:
«Головний продукт майбутнього закладу під назвою “Сито” – це вареники, галушки та тістові вироби. Перше, про що ми одразу домовилися із замовником, – це те, що ми точно не малюємо вареники на стінах. Але нам хотілося прив’язатися саме до Полтави. Тому на стінах з’являються впізнавані елементи: пам’ятник галушці, Біла альтанка, панорамний вигляд на монастир та ілюстрації людей, які спілкуються за кавою».
Про полтавський стріт-арт та міське середовище
Останнім часом у Полтаві спалахують дискусії довкола нових об’єктів стріт-арту на вулицях міста. Як художниця, пані Яна оцінює подібні ініціативи, звертаючи увагу на контекст та доречність:
«Як художник я розумію майстра, адже образити творця дуже легко. Але якщо говорити як глядач – мені такі роботи не подобаються. Вони виглядають досить аматорсько. Наприклад, коли на історичній будівлі в занедбаному стані із забитими OSB-плитами вікнами з’являється надто кричущий за кольорами малюнок – це недоречно. В осередках історичної забудови Полтави ми не можемо дозволити собі такі відверті кольори. Слід адаптувати ілюстрацію до тональності фасаду».
Водночас художниця зауважує, що проблема лежить значно глибше – у відсутності системного підходу до міського середовища.
За її словами, в Полтаві немає дизайн-коду, розуміння середовища чи сформованого плану від спеціалістів із урбаністики, мистецтва та архітектури. Також відсутня чітка структура, яка б регламентувала, що дозволено робити в місті, а що ні. Втім, позитивним моментом пані Яна вважає сам факт обговорення цієї теми містянами, адже переконана, що з такої дискусії зрештою має народитися якісний результат.
Фаворити в Полтаві та улюблені проєкти
Розповідаючи про власні вподобання серед робіт інших авторів у Полтаві, Яна без вагань виділяє лаконічний стріт-арт у центрі міста:
«У мене є один фаворит. На вул. Майдан Незалежності, на цегляній поверхні білий малюнок дівчинки з пташкою. Вона намальована вже років 10 тому, я ще навчалася в університеті й дивилася, як художник її виконує. Минуло багато часу, я вже маю власний досвід, але досі розумію: це робота високої якості, майстерності та професіоналізму».
Щодо власних проєктів, то одним із наймасштабніших та найпам’ятніших для Яни Похилько-Литовченко залишається розпис фасадів 10-поверхового будинку у мікрорайоні Левада.
«Це проєкт, який я згадуватиму до кінця своїх днів. Він припав на період, коли я зробила великий крок уперед у плані масштабності – і технічно, і фінансово. Це була робота на висоті, велика команда, будівельний майданчик, постійне спілкування з мулярами та штукатурами. Це був надзвичайно активний і драйвовий період мого життя».
Фото Валерії Малік та з особистого архіву Яни Похилько-Литовченко