«Ти брешеш і дід твій – брехун». Що так довго і старанно приховували про Голодомор

«Історія для того, аби люди знали, чому в жодному разі не можна повторитися», – г говорить історик Едуард Фісун, який відкрив завісу, розповів про Голодомор 1932-1933 років, післясмак якого й досі не дає спокою людям і в Україні, і за її межами.

«Як не дивно, це відбулося в 79-му році. Я навчався на істфаці, і на першому курсі ми вчили історію КПРС, і там була тема «Колективізація». Зі мною вчився хлопчик, що вже, на жаль, на тому світі, який почав розказувати нашому викладачу про те, що був голод. А тоді ця тема була табуйована – про це не можна було говорити. У жодній газеті, у жодній науковій публікації – жодного слова про голод, а він каже: «У нашому селі був голод», а викладач, такий старий «кегебіст» , каже: «Ти брешеш. У Радянському Союзі не було голоду». А він каже: «Так у нас цвинтар у селі. Там – каже – 32-33-й рік поховане практично все село». А потім каже: «Мені розказував дідусь», а той каже: «І твій дід - брехун». На цьому розмова закінчилась, але цей викладач, старий «кегебіст», пішов і написав на цього Сергія Їжака донос – і його на першому курсі хотіли виключити з інституту. Оце така перша історія. Я до цього нічого не чув про це».

«Звичайно, я прочитав десь сотні книг. Не десятки – сотні книг на цю тему, спогадів багато різних. Якщо говорити про спогади, це такий травматичний досвід, бо люди дуже боялись про це говорити, це була така табуйована тема. Були цілі експедиції в селах, щоб віднайти цих людей і все розпитати в них, були таки опитувальники, що допомагали дуже коректно вийти на цю тему, тому що боялися говорити, не хотіли. Із цих питальників я дещо пам’ятаю. Наприклад: «А де Ви вчилися? У якій школі?». Вона (очевидиця) каже: «Там-то, там-то», а потім треба було обережно навести на тему Голодомору такими додатковими питаннями. І доволі великий є масив документів. За роки Ющенка було зроблено багато документів, кожна область має величезний том, де зібрані, у якійсь мірі систематизовані люди, загиблі під час Голодомору. Кожна область має книгу пам’яті».

«Для прикладу – Володимир Сергійчук, який стверджує, що було 6-7 мільйонів жертв. За списками дивилися. Величезна кількість людей просто зникла. Яка його була методика (Володимира Сергійчука)? Він узяв школи. Це було відомо, скільки шкіл, у якому районі і скільки першокласників було, скільки букварів. Наприклад, 30-31 роки, скільки замовляли букварів, а далі він дивився, скільки пішло на 33-й рік і скільки 34-й рік пішло дітей у школу – і виявилось, що там масово діти зникли десь».

«У Шишацькому районі (Полтавська область) один чоловік, який усе це пережив, написав спогади, їх мені передали. Мені треба все це прочитати, мені треба це все подивитися. Там справді все дуже цікаво, як донька його розповідала. Але руки туди ще не дійшли, там велика робота треба. Можливо, я їх надрукую, а потім подивлюся».

«Існують спеціальні карти Голодомору. Він був по території всієї сучасної України, окрім Західної України. Якщо говорити, де було найбільше, то це якраз Полтавщина. Потім – Харківщина, Сумщина, Київщина, Житомирщина».

«Треба було знищити українське селянство, поставити його на коліна. Ментальність українська – у селі, у всякому разі була тоді. Українські хлібороби, які не хотіли йти в колгоспи, повинні були бути загнані в колгоспи, а для того, щоб загнати якраз був продуманий системний механізм: загнати в колгоспи за допомогою моріння голодом. Найрозумніших людей, куркулів, треба було знищити, тому 200 тисяч сімей вивезли в Сибір, були готові списки цих людей, яких вивезли. Уявіть: відкривається вагон, сніг лежить і більш нічого, і цих людей на сніг, їм треба було самим хоч щось будувати».

«Я читав документи в архівах, то саме на Полтавщині викликали найповажніших людей села й казали: «Ви будете йти в колгоспи?» Якщо відповідь була «ні», тоді брали трубку й ніби говорили зі Сталіним: «Товариш Сталін, тут Петренко, Іваненко, Чупруненко не хочуть іти в колгосп. Що Ви кажете? Розстріляти? Завтра? Розстріляємо!» Якщо говорити про Полтаву, то в містах голоду не було. Люди з села тікали в місто, думали знайти роботу. Але потім Сталін придумав паспортну систему, а без паспорту не можна було влаштуватись. І в Полтаві на вулицях лежали люди, і розстріляли начальника кладовища, бо не встигали рити могили».

«В Україні все відкрито. У Росії все позакривали, але чим добре нашим архівам, тим, що в нас дублювались їхні рішення. Тому думають, що архіви закрили і все, але кожне рішення тут (в Україні) дублювалося. У зв'язку з тим, що ми відкрили архіви, ми можемо показати всі їхні рішення».

«Чи був тільки у нас голод? Ні, не тільки в нас. Якщо ми подивимось карту голоду, то, наприклад, Кубань – там 76% проживало українців, то там був також. Коротше кажучи, голод пройшов по тим місцям, де жили українці. Російські науковці стверджують, що і в них був голод, що Сталін і там душив, травив і Голодомор там теж був, але чомусь Росія цього не визнає».

«Якщо вони визнають, що це був геноцид, що Москва давала такі прямі рішення голодом задушити, тоді жертви цього голоду, їхні внуки, подадуть позови в суди, а Росія ж є правонаступником Радянського Союзу, тому виставлять величезні рахунки. Вони це прорахували, тому не будуть визнавати Голодомор, геноцид, бо прийдеться відповідати за це. Але в судах це треба довести, а це складно. У нас у 2010 році в нас Адміністративний Суд визнав, що Голодомор – це геноцид, більше того – названі особи, які є організаторами й виконавцями. Та нашого суду недостатньо, це складне питання».

«Не всі визнали – тільки 16 країн. У нас має проводитися велика робота – роз'яснювальна робота через посольства, через консульства, ми повинні робити виставки документів. Хто там знає, що було. Це ж ми знаємо. А довести… Треба через дипломатичні зв'язки. Довести, довести і ще раз довести, а ми цим мало займаємось, бо це гроші, для цього треба величезні гроші. Росія тут нас перемагає, бо вони видають світу те, що це було по всій території, а не тільки стосовно українців. Вони виступають на конференціях і навіть кажуть: «У нас больше было». Вони по своїй території доводять, що це соціальна проблема».

«У Канаді найбільше. Вони дуже багато працювали в наших документах. Коли був Єльцин при владі, у нас усе було відкрито – і все фотографували, усі документи. Тоді було всім дуже цікаво, не знали ж, що таке Радянський Союз, це ж було за стіною. А як там люди живуть, яка ментальність цікаво було? І в Канаді взяли інтерв’ю в людей, які переїхали в Канаду з України та Росії. У Канаді цікавились, що таке село, бо вони того не знали. Раніше були Потьомкінські села, які показували іноземним дипломатам, як усе добре, які рум’яні жінки. Це було напоказ, що все добре. І журналістам приплачували, щоб писали, що все добре. Але канадський інститут зібрав спогади людей про голод, про оце все. Тобто в Канаді є масив інформації, з нею треба працювати».

«У парламенті України українські сили ніколи не мали більшості. Українські патріотичні сили тільки при Ющенку мали більшість, а до цього – ні. Величезна кількість депутатів були пов’язані з КДБ, величезна. Тому все так потихеньку, повільно».

«Так само, просто зараз більше життєвих історій з’являється. Я ще в 91-му році казав учням так: «Так, ми будемо через місяць вивчати тему Голодомору, будь ласка, попитайте ваших бабусь та дідусів» А це ж ще 91-й рік. І діти писали цікаві історії, приходили на урок і вивчали тему на власному досвіді. Це було не десь у підручнику, це своє, це емоційно ближче. Окрема тема «Голодомор» з 91-го року і була, і є. Кількість годин на неї однакова, але матеріалу було не так багато раніше. Ми просто повинні розглядати історію України своїми очима, нашими, українськими. Якщо говорити, що все погано, то чому ми дітей навчимо? Що це не держава? Ми розказуємо так: усяке було, але боролися, перемагали. Були і трагічні моменти, про них не варто забувати, але не все погано».

«Історія якраз для того, щоб пояснити людям, що не повинно повторитися. Це сигнал для кожного з нас: боріться за свої права. А коли ми не інформовані, чимось зомбовані, то все абсолютно може повторитися. Може бути все, що не суперечить законам фізики, так би мовити».