«У кожного своя Полтава»: опитування до Дня міста

До Дня міста ЗМІСТ зібрав думки людей, які формують сьогодення та майбутнє нашого міста. Щоб дізнатися, якою є Полтава для кожного з них, ми поставили їм чотири запитання. Ділимося відповідями у цьому матеріалі.

Культурна аналітикиня та лекторка Євгенія Гавришенко зазначає, що є прихильницею тиші й природи, тому її вибором став Полтавський дендропарк, який приваблює тінистими деревами, мальовничими стежками і затишними галявинами біля води.

Провідна геофізикиня АТ «Укрнафта» та засновниця «Мрійники.тур» Галина Кримінська улюбленим місцем називає краєзнавчий музей. Вона наголошує, що це одна з найяскравіших пам’яток українського архітектурного модерну, яка вражає й досі. Галина часто уявляє, що якби не поневолення і заборони, саме так могли б виглядати українські міста, адже форми та декор будівлі свідчать про українську ідентичність у часи, коли вона вважалася чимось меншовартісним.

Мультидисциплінарна мисткиня, PhD, доцентка ЛНТУ, кураторка та голова ГО «Креативна область мислення» Роксолана Дудка каже, що їй важко виділити якусь одну локацію. Найбільше вона любить куточки, де можна побути наодинці серед дерев та біля води, оскільки для неї сила Полтави саме в тому, що природа тут завжди поруч.

Командир роти розвідки Олекса Коба серед улюблених місць перелічує місцеве Капище, майстерню кахлів Вадима Кутового, сад і стадіон біля 38-ї школи, а також темні води Ворскли. Військовий пояснює, що на Капищі відчувається «тяглість минулих сторіч, рубіж із Диким Полем», у майстерні він відпочиває під час візитів до міста, біля школи гуляє з дитиною, а на річці черпає сили на рідній землі.

Ветеранка та медикиня-доброволець Катерина Галушка ділиться, що в дитинстві не любила Краєзнавчий музей, проте з часом зачарувалася спадщиною Кричевського. Для неї це місце стало символом «переосмислення власної культури та символізму», яким вона дуже пишається.

Ветеран та ультрамарафонець Дмитро Кербут віддає перевагу Корпусному парку, називаючи його серцем міста, де поєднуються історія та сучасність. Окрім того, Дмитро обожнює бігати навколо парку і додає, що під час тренувань часто згадує тих, хто віддав життя заради всіх нас і можливості жити далі.

Голова Полтавського осередку «Пласту» Владислав Кольвах теж виділяє Дендропарк, де любить відпочивати від міського ритму і з яким має багато дитячих спогадів. Також серед його фаворитів – Біла Альтанка, Свято-Успенський собор та історичний центр міста.

Підприємиця Айнур Запорожець називає своїми улюбленими місцями Нижні Млини з їхньою неймовірною природою, а також власну роботу.

Корінний полтавець Ян Пругло розповідає, що найбільше любить недільний променад із родиною від «Злато міста» до Свято-Успенського собору, а під настрій – парк «Перемога», хоча той і був частково знищений забудовою.

Євгенія Гавришенко каже, що водить гостей традиційним колом пошани від Корпусного парку до Білої Альтанки, влаштовуючи їм екскурсію про козацьку Полтаву, а після цього обов'язково веде друзів на галушки.

Галина Кримінська обрала б першою локацією простір МІСТОХАБ, оскільки він чесно відповідає на питання «чим живе сучасна Полтава». Вона вважає, що ця відновлена історична будівля стала живим серцем міста, де народжуються нові ініціативи.

Роксолана Дудка вважає, що все залежить від мети приїзду гостей. Для неї Полтава складається з багатьох маленьких історій: за краєвидами, їжею чи сучасною культурою вона веде друзів у зовсім різні місця та до різних людей.

Олекса Коба повів би гостей до своїх улюблених природних локацій, а серед закладів харчування виділив однозначно «Сходинку», «Хмільний» та «Полатвську галушку» на Розсошенцях.

Катерина Галушка як патріотка повезла б друзів трохи за межі громади до екопарку в Ковалівці або на равликову ферму. Також вона обов’язково запросила б їх до «Мануфактури галушок», жартуючи, що вона все-таки Галушка.

Дмитро Кербут обов’язково показав би гостям Іванову гору, Білу Альтанку та історичний центр, влаштувавши прогулянку без поспіху, щоб вони відчули особливу атмосферу Полтави та її спокійний ритм.

Владислав Кольвах зазвичай обирає для гостей класичний маршрут до Білої Альтанки, але також намагається показати парк «Перемога» та маловідоме місце поховання Івана Котляревського. Сучасне місто він показує через локальні заклади та молодіжні й волонтерські ініціативи, які створюють живу атмосферу.

Айнур Запорожець найперше повела б друзів на Білу Альтанку та запропонувала б скуштувати фірмові страви у закладі «Полтавські галушки».

Ян Пругло показав би гостям Обсерваторію та Музей дальньої авіації. Він із сумом згадує колишню атмосферу вул. Пилипа Орлика, яку знищили новобудови в стилі «дорого-багато», і зауважує, що дендропарк теж міг би бути цікавим, але він вкрай повільно модернізується.

Євгенія Гавришенко ставиться до змін прекрасно й підкреслює, що дата 29 червня є більш доречною, оскільки вона символізує древність історії Полтави.

Галина Кримінська закликає усвідомити, що попередня дата 23 вересня маркувала початок радянської окупації, тоді як 29 червня – це повернення до витоків та «глибокого дорадянського і доімперського коріння», що і є справжньою деколонізацією.

Роксолана Дудка пояснює, що для неї важливіші сенси, а не календарні дати, тому цінність свята визначає те, що ми разом робимо для Полтави.

Олекса Коба, як історик за освітою, підтримує прив'язку до глибшої історії, наголошуючи, що Полтава точно не була заснована у Другу світову війну.

Катерина Галушка підтримує ідею, зазначаючи, що радянська система святкувань стирала реальну історію. На її думку, відзначення Дня міста за першою писемною згадкою – це про повернення до свого коріння та нашої великої історії

Дмитро Кербут оцінює зміну позитивно. Він переконаний, що День міста має відображати українську ідентичність, а головне щоб це свято об’єднувало полтавців.

Владислав Кольвах також висловлює позитивне ставлення. Як пластун та вихователь молоді він вважає, що такі рішення мають велике символічне значення і допомагають формувати розуміння нашої ідентичності.

Айнур Запорожець ставиться до нової дати абсолютно нормально.

Ян Пругло філософськи зазначає, що пори року тут відіграють другорядну роль, адже як людина бачить День міста, так вона і проведе його святкування.

Євгенія Гавришенко вважає найгострішим питанням безпеку через катастрофічний дефіцит укриттів. Вона обіймає критичну позицію і стверджує, що за роки повномасштабної війни місцева влада могла зробити набагато більше для захисту населення», адже зараз без сховищ почуваєшся «мішенню в тирі.

Галина Кримінська виділяє дві ключові проблеми: наявність російського монумента в центрі міста та відсутність єдиного дизайн-коду Полтави. Вона наголошує, що через відсутність брендингу місто втрачає великий туристичний та економічний потенціал.

Роксолана Дудка виступає за комплексний розвиток від збереження архітектурної спадщини та розширення зелених зон до системної підтримки культури й мистецтва, адже саме це формує середовище, у якому людям хочеться жити.

Олекса Коба називає головною проблемою керівництво міста. Військовий ділиться, що бачив багато прифронтових населених пунктів, але такого сорому і занедбаності, як у Полтаві, не зустрічав ніде. У нього складається враження, що «містом керують люди, які його щонайменше не люблять», а стан міських сфер є одним із найвідсталіших у країні.

Катерина Галушка звертає увагу на візуальну занедбаність доріг та руйнацію архітектури. Окрім того, її турбує ментальна проблема: недостатній розвиток Інституту пам’яті, скандали навколо Алеї Героїв та слабка залученість містян до військових зборів. Катерина закликає земляків бути свідомими й вірними своєму місту та країні.

Дмитро Кербут на перше місце ставить питання безбар’єрності, підтримки ветеранів та людей з інвалідністю. Також важливими завданнями він вважає ремонт тротуарів, розвиток спорту та створення сучасних просторів для молоді.

Владислав Кольвах переконаний, що головним викликом є створення гідних умов для молоді, яка часто виїжджає з міста. Він наголошує, що «інвестиції в молодь є інвестиціями в майбутнє міста, а також зауважує необхідність покращення міської інфраструктури та взаємодії влади з громадою.

Айнур Запорожець пропонує почати з базових речей й покосити в місті траву та «нарешті заборонити хаотичне паркування автівок без потреби на центральній вулиці.

Ян Пругло вказує на критичну зношеність підземних комунікацій, що загрожує суцільною лавиноподібною аварією. У політичному плані він критикує формат міської влади, зазначаючи, що вона нагадує скоріше «ТОВ Полтавська міська рада», де ключові рішення ухвалюють бізнес-бенефіціари.