У Полтаві вперше виконали «Білі берези» маестро Григорія Давидовського

До 160-ї річниці від дня народження видатного композитора Григорія Давидовського 26 лютого у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського провели круглий стіл. ЗМІСТ побував там та дізнався нові факти з життя видатного маестро.

Круглий стіл розпочали з виконання гімну України камерним хором «Гілея» Творчого громадського об’єднання «Гілея» під керівництвом диригентки Вікторії Кульбашної. Також хор виконав композиції Миколи Леонтовича «Богородиця Діва» та вперше заспівали пісню Григорія Давидовського на слова Олеся Юренка «Білі берези» та його духовний твір «Алилуя»

Історик і музикознавець, Народний артист України, Лауреат Шевченківської премії Тарас Компаніченко поділився досвідом дослідження української епічної, середньовічної та барокової музики. Його знайомство з архівними творами українських композиторів, зокрема, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Ярослава Ярославенка та Семена Артемовського почалося у 1989 році. Тоді він шукав священика, який міг би допомогти з автентичними джерелами, родина одного з духовних діячів передала унікальні нотні записи, серед яких були маловідомі композиції, що зберігалися в приватних архівах.

У виступі також йшлося про важливість збереження музичної спадщини, яка формувала українську культурну ідентичність. Спікер наголосив, що багато творів, які сьогодні звучать на сценах, мають глибоке історичне коріння і були створені у складні періоди – від козацької доби до ХХ століття, тож творчість Григорія Давидовського не є винятком.

З нагоди ювілею видатного композитора подяками від Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського за щиру відданість справі збереження історико-культурної спадщини Полтавщини, вагомий особистий внесок у відновлення пам'яті про видатного українського музиканта і композитора відзначили:

Дослідниця творчості композитора Світлана Капко повідомила, що музейники активно займаються пошуком творів композитора Григорія Давидовського, задля їх майбутнього  видання. Для прикладу, нещодавно з Вінниці отримали унікальний примірник його опери, яка востаннє ставилася у 1920 році:

Завідувачка денним відділенням Полтавського фахового коледжу мистецтв Таміла Володарець, розповіла, що впродовж життя хормейстера Григорія Давидовського оцінювали по-різному. Він здобув визнання як талановитий диригент і композитор, але водночас зазнавав жорсткої критики та ідеологічних звинувачень.

Композитор народився 26 лютого 1866 році на Сумщині в родині священика. З дитинства співав у церковному хорі, а вже у 22 роки створив власний колектив. Професійну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії, де проявив себе як композитор і диригент. Він заснував десятки хорів, серед яких відома українська капела у Ростові-на-Дону.

Після революції 1917 року Давидовський активно долучився до відродження української культури, співпрацював з урядом УНР, створював нові капели й займався просвітництвом. У 1920-х роках його творчість почали критикувати як «буржуазний націоналізм», а термін «давидовщина» став символом ідеологічної боротьби. Попри це, він продовжував працювати: його хори збирали переповнені зали, а гастролі охоплювали сотні концертів щороку. У 1930-х Давидовський виступав на радіо, а після війни очолив державну капелу в Україні. З 1945 року працював у Полтаві, де керував капелою Обласної філармонії, писав нові твори й обробки народних пісень.

У 1950-ті роки його твори «Бандура» і «Кобза» були перевидані, а сам композитор отримав звання заслуженого артиста УРСР. Помер Григорій Давидовський 13 квітня 1952 року, залишивши після себе 35 хорових капел, понад 3000 концертів, близько 500 підготовлених диригентів і більше 80 музичних творів.

Науковиця та завідувачка відділу новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко у своїй доповіді розповіла про місце творчості Григорія Давидовського та інших композиторів у контексті суспільних процесів першої третини ХХ століття.

Провідну роль у становлені музики у минулому столітті відіграв Микола Лисенко та його учні, серед яких був і Григорій Давидовський, адже як згадувалося раніше – він зростав у середовищі української пісні. Своєю чергою, у 1920-х роках українська музика розквітала завдяки політиці українізації. Повернення української мови, пісні, театру та музики стало важливим кроком для розвитку культури не зважаючи на те, що цей процес був недовгим, адже наприкінці десятиліття радянська влада почала згортати українізацію та поступово знищувати культурні здобутки.

Особливу увагу Наталія Кузьменко приділила діяльності музичного товариства імені Миколи Леонтовича, яке активно популяризувало українську пісню, проводило лекції та майстер-класи, видавало журнал «Музика». У його роботі брали участь відомі діячі культури, серед них Василь Кричевський, Данило Щербаківський та Павло Тичина.

Проте вже наприкінці 1920-х років товариство зазнало тиску з боку влади. З’явилися нові організації, які вимагали створення «пролетарської музики» та критикували композиторів, що працювали з українською традицією. У пресі навіть писали, що добре, що Давидовського витіснили з України у 1926 році. Таким чином, творчість Давидовського та його сучасників стала жертвою радянської ідеології. Їхні твори, які були легкими для виконання й популярними серед народу, поступово оголошували «буржуазними» та витісняли з культурного простору.

Своєю чергою Таміла Володарець пояснила, що Григорій Давидовський сформувався як хормейстер у середовищі народної пісні. Його життя було нерозривно пов’язане з українською музичною традицією, а професійний шлях він свідомо обрав у напрямку хорового мистецтва. Будучи студентом консерваторії митець працював асистентом хорового класу, а згодом викладав церковний спів. Преса відзначала його як талановитого диригента, а пізніше як композитора, при цьому його хори виступали не лише в Україні, а й за кордоном, отримуючи захоплені відгуки.

Окрім цього вона порівняла його талант із роботою інших видатних диригентів, які вміли передати душу через музику. Саме ця здатність, на її думку, і забезпечувала композитору захоплені відгуки та успіх у різних країнах:

«Можу припустити, що саме ця унікальна здатність врятувала йому життя. Адже багато його сучасників із меншими проблемами закінчили свій шлях дуже швидко. Давидовський же мав феноменальний дар – не просто читати музику, а розчиняти слухача в емоції».

Наукова співробітниця музею Ірина Мельникова під час доповіді нагадала присутнім про важливі місця Полтави, пов’язані з життям і діяльністю Григорія Давидовського у 1940-х роках. Його переїзд із Харкова до Полтави у 1945 році став початком нового етапу в історії міста та його культурного життя.

Першим прихистком для Григорія Давидовського з дружиною став готель за адресою Котляревського, 2 згодом він мешкав на Короленка, 11, де родина займала невелику кімнату площею 12 квадратних метрів. Ці будинки збереглися й досі, хоча перебудовані, на той момент вони були чи не єдиними будівлями у центрі, які вціліли після бомбардувань.

За словами дослідниці, композитор був тісно пов’язаний із трьома ключовими закладами післявоєнної Полтави: філармонією, музичним училищем та театром. У філармонії він працював із 1945 по 1949 рік, коли колектив ще не мав власного приміщення й орендував різні зали.

Особливою подією у післявоєнній Полтаві став концерт 1946 року, присвячений 80-річчю від дня народження Григорія Давидовського. Він відбувся в залі за адресою пл.Леніна, 11, ця інформація є єдиною документальною згадкою про його ім’я в архівних матеріалах філармонії.

Під час виступу Ірина Мельникова продемонструвала присутнім фотографії міста середини 1940-х років, а саме проспект, центральну частину та базарну площу. Вони відображають атмосферу зруйнованої, але живої Полтави, яку бачив на власні очі Григорій  Давидовський. За словами дослідниці, показані кадри – це не просто архів. Це пам’ять про місто, яке підіймалося з руїн і де водночас творив композитор.

У липні 2025 року полтавські дослідники та волонтери віднайшли могилу видатного композитора, диригента та заслуженого артиста України Григорія Давидовського на монастирському кладовищі у Полтаві. Місце поховання довгий час залишалося занедбаним і майже непомітним.

Перші спроби пошуку розпочали ще у 2022 році, коли науковиця краєзнавчого музею Світлана Капко намагалася ідентифікувати надгробок за архівною фотографією 1977 року. Проте лише у 2024 році магістрант Дмитро Луценко та регент Олег Приходько змогли знайти могилу за характерними елементами металевої огорожі. Тоді ж у червні 2025 року експедиція музейників, музикантів та волонтерів підтвердила знахідку, повалений обеліск підняли, очистили від бруду й переконалися, що це справді надгробок Григорія Давидовського.

Реставрація стала можливою завдяки громадській ініціативі, лідером збору коштів виступив Ігор Ізотов, а значну частину фінансування забезпечив артист Андрій Данилко. Загалом вдалося зібрати 44 тис. грн, частину робіт виконали волонтери громадської організації «Збережемо Полтаву».

Роботи розпочалися 12 жовтня 2025 року під керівництвом реставратора Михайла Бережинського та архітекторки Оксани Бєлявської, вони почали з встановлення огорожі, очищення обеліску, реставрації написів та художніх рельєфів. Саму ділянку укріпили бетонними бордюрами, застелили агроволокном і засипали мармуровим щебенем.

Сьогодні могила композитора офіційно визнана об’єктом культурної спадщини рішенням Полтавської міської ради, наразі готують документацію для внесення її до державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Більше про життєвий шлях композитора читайте у матеріалі ЗМІСТу.