Полтавець Василь Хмурий: шлях від фронтової служби з Симоном Петлюрою до мистецтва

Ким був Василь Хмурий? Про історію видатного журналіста, військового, перекладача та мистецтвознавця, 8 лютого повідомили у Полтавській обласній військовій адміністрації.

Василь Хмурий народився 8 лютого 1896 року на Полтавщині у селі Рашівка у багатодітній селянській родині Онисія та Єфросинії Бутенків. Хлопець здобував освіту у Великосорочинській учительській семінарії, спершу, у 1910 році, він закінчив Рашівське двокласне училище, а в 1915 році – Сорочинську семінарію.

Після випуску з семінарії у Великих Сорочинцях його призвали до армії, де після кількох тижнів служби Бутенка направили на навчання до Чугуєвського військового училища. Уже навесні 1916-го він опинився на австрійському фронті, а після Лютневої революції 1917 року, за власним проханням, його перевели до українізованого 34-го корпусу 2-го українського полку, що дислокувався у Меджибожі на Вінниччині, а згодом перемістився на станцію Бобринську (Дарниця).

У лютому 1918 року, коли у Києві точилися бої між військами Центральної Ради та більшовиками, Василь Хмурий самовільно залишив свою частину й прийшов до штабу Симона Петлюри, який тоді очолював Гайдамацький кіш Слобідської України. Там він служив у штабі, обіймаючи посади коменданта ставки, командира куреня та начальника канцелярії Головного отамана.

Згодом опинився у таборі для інтернованих у польському місті Калиш, де читав лекції з історії української літератури та долучився до видання таборового журналу. У квітні 1922 року повернувся до рідної Рашівки, де працював страховим агентом у навколишніх селах. Пізніше переїхав до Ромен, але був звільнений з посади агента Кооптстраху як колишній «білий».

У лютому 1925 року чоловік переїхав до Харкова, попри те, що згодом він потрапив під переслідування жорстокого харківського ДПУ, встиг залишити помітний слід в українській культурі. Він став одним із перших дослідників авангардного мистецтва, активно аналізував діяльність Всеукраїнського фотокіноуправління та працював у журналі «Нове мистецтво» й видавництві «Рух». Його статті друкувалися у «Вістях Всеукраїнського фотокіноуправління», «Пролетарі», «Культурі і побуті», «Червоному шляху», «Сільському театрі».

Аналітичний підхід, глибоке розуміння творчості та багатий словник зробили його тексти впливовими. Сучасні мистецтвознавці часто посилаються на його книжку «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» (1930), де він аналізував фільми Довженка «Звенигора» й «Арсенал», писав про Йосипа Гірняка, Мар’яна Крушельницького, Олексу Новаківського та Івана Труша. Він також підготував вступну статтю до альбому «Театральні строї Анатоля Петрицького» у 1929 році і досліджував рекламу в кіно.

Також відомо, що Бутенко був членом знімальної групи фільму «Земля» Олександра Довженка, однак його ім’я вилучили з титрів. На той час його вже вважали «українським буржуазним націоналістом і колишнім петлюрівцем», через що він потрапив у жорна радянських репресій.

Василя Хмурого репресували у 1933 році, він загинув 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років. Його реабілітовали у 1989 року.

Наразі повної біографії мистецтвознавця Василя Хмурого досі немає, проте його ім’я викарбували на Меморіалі жертвам репресій, встановленому у 1996 році біля Академії мистецтва та архітектури в Києві. Поруч із ним – імена видатних українських митців, серед яких Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, Василь Седляр, Григорій Коваленко.

Нагадаємо, що Домна Єфремова працювала на ткацькій фабриці у Решетилівці понад пів століття, створювала гобелени для музеїв та палаців, а її ім’я стало відомим далеко за межами України.   

Раніше ЗМІСТ писав, що ім’я Семена Брауде знають у світі як одного з творців унікальних радіотелескопів та піонера радіоастрономії. Народжений у Полтаві, понад 70 років він працював у Харкові, де його відкриття випереджали час і залишаються актуальними й сьогодні.

Нагадаємо, що Василя Захарченка за «антирадянську діяльність» заслали на п’ять років у концтабори, але він повернувся до літератури й здобув найвищі відзнаки. Його творчість – це пам’ять про трагедії народу та утвердження патріотизму.