Доля і слово письменника з Полтавщини Василя Захарченка: від таборів до літературних премій
Фото з відкритих джерел
За «антирадянську діяльність» він відбув п’ять років у концтаборі, але повернувся до літератури й здобув найвищі відзнаки. Його творчість – це пам’ять про трагедії народу та утвердження патріотизму.
Ким був Василь Захарченко? Про історію видатного письменника, журналіста та лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, 13 січня повідомили у Полтавській обласній військовій адміністрації.
Життєвий шлях письменника
Василь Захарченко народився 13 січня 1936 року на Полтавщині у селі Гутирівка. В українську літератури він приніс розуміння власної справжньої суті, адже творах письменника чітко визначається його громадянська позиція, йде постійне відстоювання людської гідності і порядності. Честь, совість, правда, патріотизм – основні морально-психологічні категорії як письменника, так і його героїв.
Ще в шкільні роки майбутнього письменника захопило поетичне слово Олеся Гончара. Воно стало для нього орієнтиром і джерелом натхнення. Пізніше, за власним висловом автора, його літературними дороговказами були «три Григорії – Косинка та два брати Тютюнники». Свій творчий шлях Василь Захарченко розпочав у 1963 році, коли опублікував перше оповідання, а вже за рік вийшла збірка «Співучий корінь», а згодом – «Стежка» та чимало інших.
Після закінчення університету у 1958 році письменник спершу працював газетярем у Кременчуці, а згодом переїхав у Донецьк. У той період в Україні знову почалися мовні утиски, які Василь боляче, у своєму щоденнику він писав:
«Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі.»
Під час перебування на Донеччині він потоваришував з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, якому допомагав збирати матеріали для праці про зросійщення краю.
У середині 60-х, Василь Захарченко як журналіст почав цікавитися темою Голодомору 30-х років. Тоді він почав занотовувати до письменницького щоденника розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині:
«Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров'ю.»
Після вступу до Спілки письменників у 1969 році тодішній журналіст переїхав до Черкас, де спочатку працював у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – у «Черкаській правді». Саме у той період він написав свої найкращі повісті та романи, а також продовжив збирати матеріали про голод 33-го і 47-го років, які потім передавав Дзюбі через Стуса.
Період дисидентських арештів
Після арешту Івана Дзюби та Василя Стуса під кадебістським наглядом опинився і сам Василь Захарченко. У помешканні письменника виявили самвидав та нотатники, а також заборонену книгу Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Тоді його звинуватили у «антирадянській діяльності» і засудили на п'ять років суворого режиму у концтаборі №5 Пермської області у Росії. Під час ув’язненні познайомився з іншими десидентами, серед яких: Іван Світличний, Семен Глузман та Ігор Калинець.
Через Арешт Василь Захарченко втратив Членство у Спілці письменників, але його поновили через десять років. А саме ім’я письменника до 1982-го року викрислили з літературного життя республіки, адже його книжки вилучали з книгозбірень.
Після здобуття Україною незалежності Прокуратура Черкащини реабілітувала письменника 9 жовтня 1991 року.
Творчість письменника
Василь Захарченко у своїй творчості часто звертався до воєнної тематики висвітлюючи трагічні колізії та моральні втрати, які заподіяла війна.
У повісті «Проїздом» 1981 року і низці оповідань письменник розповів про воєнне і повоєнне дитинство, про труднощі і лихоліття окупаційних років, про зламані за цих обставин долі. У його творах чимало правдивих деталей у зображенні характерів героїв, у відтворенні пережитих ними глибоких потрясінь, це чітко спостерігається в оповіданнях «Постріл» та «Дзвінок на світанні».
Роман «Клекіт старого лелеки» написаний у 1989 році був удостоєний премії імені Андрія Головка, а за новелістичну творчість, зокрема новелу «Шістнадцять георгіївських кавалерів» письменник одержав літературну премію імені Юрія Яновського у 1991 році.
За роман «Прибутні люди» виданий у журналі «Вітчизна» Василь Захарченко у 1995 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. Отримання цієї нагороди підсумувала творчі здобутки довготривалої творчої роботи письменника.
Василь Захарченко пішов із життя 5 грудня 2018 року в Черкасах.
Раніше ЗМІСТ писав, що Василь Мироненко – автор сотень офортів і гравюр, який залишив слід в українському мистецтві та прославив рідну Полтавщину.