Вороги закопували нас у землю, не знаючи, що ми насіння – український режисер Олесь Санін про фільм «Поводир»

7 березня до Полтави приїхав український режисер Олесь Санін. У кінотеатрі «Wizoria Колос» відбувся благодійний показ його стрічки «Поводир» 2014 року. Усі зібрані кошти організатор акції – благодійний фонд «Карітас Полтава» – передасть на лікування військових у Полтавському госпіталі.

Олесь Санін приготував для полтавців сюрприз – робочу версію трейлеру до нової стрічки «Довбуш». Поки що робота над фільмом триває, він вийде в прокат орієнтовно наприкінці року або на початку наступного. За словами режисера, це  буде масштабна історична драма про легендарного ватажка «чорних хлопців» у Карпатах Олексу Довбуша.

Оскільки режисер має чималий досвід роботи у західному кінематографі, стрічка відповідатиме всім канонам якісного ігрового кіно – з каскадерами, спецефектами, добре знятими батальними сценами тощо. Водночас для самого автора суттєвим є ідейний аспект – показати людей, що захищали свою землю ціною власного життя. Під час зустрічі Олесь Санін неодноразово наголошував, наскільки для нього важливою є тема землі – в усіх її сенсах.

Фільм «Поводир», прем’єра якого відбулася в листопаді 2014 року, не потребує додаткового представлення. Олесь Санін розповів, що септики пророкували стрічці касову невдачу, однак прокат довів, що українці готові дивитися драму про кривавий період нашої історії, а не лише російськомовні комедії.

Стрічка «Поводир» на тлі нищення української інтелігенції та селянства у 1930-х роках висвітлює історію американського хлопчика Пітера Шемрока, чийого батька нагло вбили, а самого Пітера врятував кобзар Іван Кочерга. В основі фільму – реальні події, які Олесь Санін вичитав у документах архівів СБУ. Переслідування кобзарів радянською владою – це історичний факт. Однак завданням стрічки є не документальне відтворення подій, а радше творення нового міфологічного наративу, який врешті-решт виявляється націєтворчим, адже кожна нація потребує свого героїчного епосу – корпусу оповідей про власних героїв. Якраз кобзарі й були творцями цього героїчного епосу та й загалом носіями моральної картини народу – того, як народ мислить про себе. Тому з вибором теми і героїв Олесь Санін поцілив просто в яблучко.

Незайвим буде нагадати, що й сам режисер належить до Київського кобзарського цеху і грає на бандурі і лірі – традиційних інструментах героїв його фільму. Саме тому зустріч у Полтавському краєзнавчому музеї (після фільму) розпочалася з музичного вітання віл полтавського лірника Івана Новобранця, який виконав пісню на слова Тараса Шевченка «За байраком байрак», ним же покладену на музику.

Не мене половини присутніх на зустрічі в музеї становили студенти полтавського осередку Української академії лідерства. Вони брали щонайактивнішу участь у розмові. Серед запитань до Олеся Саніна – про складнощі й виклики під час зйомок, про підбір акторів, про творчі плани, пов’язані з видатними постатями української історії.

Режисер зізнався, що ненавидить історичну добу, зображену в «Поводирі», але його цікавлять прояви людської шляхетності за найважчих обставин:

Режисер розповів також, звідки в нього такі глибокі знання про кобзарську традицію. Виявилося, що іще в юності він був поводирем кобзаря Івана Власюка під час шкільних канікул. Тому теза, що останнім кобзарем був Остап Вересай, якого записував ще Микола Лисенко, – неправдива. Попри заборони й переслідування жива кобзарська традиція ніколи не уривалася.

Режисер розповів, з якою скрупульозністю підійшов до відтворення історичних реалій у фільмі. Вище йшлося про те, що нитку сюжету він знайшов у документах архівів СБУ. Режисер тижнями сидів у них, тому всі документи, які ми бачимо в стрічці, а їм там відведена особлива роль, – це точні копії оригіналів, виготовлені з дозволу СБУ.

Олесь Санін зізнається, що реквізитори тихо ненавиділи його за принциповість щодо історичної достовірності, але саме завдяки цьому в кадрі з’явилася точна копія першого видання Шевченкового «Кобзаря». Без сумніву, в реальних умовах не було потреби саме в цій книзі. Але ми ж пам’ятаємо, що фільм – це міфологічний наратив, отже, «Кобзар» тут є символом і своєрідним оберегом для Пітера,  тому будь-яка книжка з цією роллю не впорається.

Що ж до самої історії про розстріл кобзарів, то режисер говорить, що це міська легенда, яка побутувала в Харкові. Її достовірність неможливо довести, хоча є конкретні докази переслідування кобзарів і навіть вироки за спів і гру на бандурі – від 7 до 20 років ув’язнення.

Кастинг на роль Пітера Шемрока пройшли  понад 2000 дітей. Олесь Санін говорить, що серед них були й дуже «зручні» діти, однак він не шукав легких шляхів. Режисер хотів саме американську дитину. І вона знайшлась в останній день кастингу. Як згадує Санін, Антон плакав, коли для ролі обстригли його довге волосся. Виконавець ролі Пітера мав рідкісну акторську особливість: коли на майданчику звучало: «Камера! Мотор!», ставалося диво – з сучасного підлітка він перетворювався на хлопчика із зовсім іншої епохи.

В останній день зйомок на Саніна чекало ще одне відкриття, ще один дивовижний збіг: Антон виявився онуком українського політв’язня Михайла Сороки – одного з організаторів Норильського повстання в концтаборах. Як розповів режисер, в’язні зробили величезного повітряного змія, підняли його в небо і з його допомогою скинули листівки на території іншого табору.

У зйомках були задіяні близько 70 справжніх незрячих людей, які не були професійними акторами. Олесь Санін розповів дивовижну історію:

Фільм «Поводир» ішов у 30 кінотеатрах з тифлоперекладом (коли коментатор пояснює, що відбувається в кадрі). Олесь Санін тішиться, що ті незрячі люди, що зіграли у фільмі кобзарів, за час зйомок навчилися грати на музичних інструментах, тож тепер мають гідне ремесло і не потребують більше збирати розетки у відділеннях УТОСу.

Наостанок режисер розповів про свій творчий задум, пов’язаний з Тарасом Шевченком. Він планував зняти фільм на один з маловідомих сюжетів його дивовижного життя – знайомство і дружбу з легендарним актором африканського походження Айрою Олдріджем. Поета й актора поєднало те, що обидва вони на власному досвіді знали, що таке поневолення – кріпацтво і заслання в одного і рабство в іншого. Це зблизило їх попри те, що вони не розмовляли однією мовою. Наприкінці життя Айра Олдрідж писав у щоденнику, що після зустрічі з Тарасом Шевченком він став по-іншому грати роль Отелло – не як ревнивого мавра, а як людину, чия гідність була принижена й окрадена. Однак, за словами режисера, цей задум неможливо втілити, поки триває війна з Росією: фільм слід знімати в Маріїнському театрі Петербурга.

Особистість Олеся Саніна, його талант розповідати історії (і заразом творити нові великі оповіді) справила сильне враження на присутніх. 

 Фото Марини Антонюк