Тисячі тварин і контактний зоопарк: куди поїхати на вихідні неподалік Полтави

Екопарк у Ковалівці вже давно перестав бути просто туристичною локацією чи місцем для сімейних прогулянок. Сьогодні це живий організм, де понад шість тисяч птахів та тварин знайшли свій прихисток. Про те, як створювали практику евакуації з нуля та чому керівництво парку сьогодні власноруч будує вольєри, в інтерв’ю ЗМІСТу розповів засновник екопарку Віталій Ільченко.

Перші кроки майбутнього екопарку були далекими від відкритості для відвідувачів. На початку це був закритий розплідник, розташований у невеликому приміщенні, де розводили птахів, а згодом і різних тварин. Основною діяльністю став продаж вирощених тварин до зоопарків. 

Після початку війни у 2014 році ця модель існування фактично зруйнувалася. Втрата основного ринку збуту, ускладнена співпраця з державними зоопарками в Україні, де діють складні процедури закупівель і обмінів, а також відсутність приватного сектору в окупованому Криму поставили під сумнів саме існування розплідника. Тоді постало питання згортати діяльність чи шукати нову форму роботи.

Рішення народилося не одразу, але стало переломним. Команда вирішила відкрити територію для відвідувачів. Спочатку це була радше спроба вижити, ніж продумана стратегія: відвідування базувалося на добровільних внесках, які, втім, не могли забезпечити навіть базових потреб. Згодом з’явилася каса, а разом із нею розуміння, що простір може існувати як повноцінний екопарк.

Втім, новий етап розвитку від самого початку супроводжувався кризами. Фактичне відкриття для відвідувачів відбулося напередодні пандемії COVID-19, яка одразу обмежила потоки людей і можливості для стабільної роботи. Щойно ситуація почала вирівнюватися, розпочалося повномасштабна війна. Попри це, йому вдалося не лише зберегтися, а й поступово розвиватися. 

Як екопарк став пунктом евакуації для тисяч підопічних 

З початком повномасштабної війни екопарк фактично змінив свою функцію і перетворився на один із пунктів порятунку тварин з різних регіонів України. Його робота дедалі більше стала нагадувати евакуаційний хаб, куди привозили тварин із прифронтових і вже окупованих територій.

Найбільше тварин прибуло з Харківщини, Херсонщини та Донбасу. Окремі великі партії надходили із зони активних бойових дій на Покровському напрямку, зокрема зі Слов’янська. У деяких випадках йшлося про евакуацію майже повних колекцій невеликих приватних зоопарків, які не мали можливості продовжувати роботу у зоні війни.

Цей процес суттєво вплинув на розвиток самого екопарку. Прийняті тварини потребували негайного розміщення, догляду та ресурсів, що автоматично збільшувало навантаження на територію, персонал і бюджет. Паралельно виникала складна етична і практична ситуація –  з одного боку необхідність рятувати тварин, а з іншого обмежені можливості для їх повноцінного утримання без додаткового фінансування.

Значна частина евакуйованих тварин залишилася в екопарку на постійній основі. Серед них не лише представники диких видів, а й домашні улюбленці, яких власники були змушені залишити через виїзд за кордон. Це папуги, ігуани, мавпи та інші екзотичні тварини, для яких екопарк став фактично новим постійним домом.

Через постійний потік нових тварин і складність їх обліку точну кількість підопічних із прифронтових регіонів уже не фіксують. За приблизними оцінками, йдеться про кілька тисяч тварин, які пройшли через систему евакуації і залишилися на утриманні екопарку. У цих умовах розвиток простору сповільнився, адже ресурси дедалі більше спрямовуються не на розширення, а на утримання і порятунок. 

Початок повномасштабної війни для екопарку став не лише випробуванням через евакуацію тварин, а й серйозним ударом по внутрішній роботі. Заклад опинився в умовах постійного дефіциту ресурсів і людей, що суттєво ускладнило щоденне утримання великого господарства.

Однією з найвідчутніших проблем став брак працівників, насамперед чоловіків. Частина команди мобілізувалася до війська, і це безпосередньо вплинуло на робочі процеси в екопарку. Частина колективу залишилася, однак навантаження розподілилося нерівномірно, і багато фізично важких завдань довелося виконувати тим, хто залишився на місці, включно з керівництвом.

Попри це, критичного розпаду команди вдалося уникнути, адже ключові працівники залишилися в екопарку, хоча кадровий дефіцит і досі відчувається, особливо серед чоловічого персоналу. У відповідь на це частину функцій узяли на себе самі власники, які фактично долучаються до щоденної роботи на рівні з працівниками.

Ще одним серйозним викликом стала енергетична і фінансова нестабільність, особливо в зимовий період. Підтримка тепла на великій території, де температура в приміщеннях має триматися на рівні 20–30 градусів, вимагала безперервного використання електроенергії, генераторів і дров’яного опалення. Частина тварин, зокрема холоднокровні, потребує ще вищих температур, що додатково ускладнювало ситуацію.

У періоди відключень електроенергії екопарк змушений був працювати майже безперервно на генераторах, споживаючи сотні літрів дизельного пального щодня та десятки кубометрів дров. Це створило колосальне фінансове навантаження, яке посилилося ще й через зростання кількості тварин.

Окремим викликом стала підгодівля диких тварин, які взимку масово підходили до території екопарку. До годівниць і місць утримання приєднувалися олені, козулі, зайці, фазани та інші види, що збільшувало витрати на зерно до кількох тонн щомісяця.

Попри наявність певних запасів, яких вистачало на обмежений період, зима стала однією з найскладніших за весь час існування екопарку. У цей час заклад фактично виживав за рахунок внутрішніх ресурсів, без системної зовнішньої підтримки, одночасно продовжуючи утримувати зростаючу кількість тварин і забезпечувати їх базові потреби.

Історія екопарку під час повномасштабного вторгнення привернула увагу міжнародних медіа, зокрема американських кінематографістів, які документували роботу команди евакуації тварин у найнебезпечніші місяці війни. Зйомки відбувалися вже на завершальному етапі евакуаційної операції, коли робота команди тривала під постійною загрозою обстрілів і в умовах фактичної бойової зони.

У центрі фільму – багатоденна евакуація тварин із Харкова та прилеглих територій, яка тривала понад два місяці і проходила без пауз, під обстрілами та в умовах постійної небезпеки для людей, що її здійснювали. Команда працювала фактично на межі виживання, поєднуючи рятування тварин із доглядом за тими, хто залишався в екопарку.

У цей період, за словами Віталія Ільченка, під час евакуаційних робіт загинули співробітники команди частина людей стала жертвами обстрілів, інші потрапили в полон або були смертельно поранені. Це зробило операцію однією з найважчих не лише для екопарку, а й для всього волонтерського руху, який працював у регіоні.

Зйомки фільму проводилися двома етапами і здійснювалися американською командою, яка приїжджала в Україну безпосередньо в періоди активної роботи евакуаційної групи. Знімальний процес відбувався на території Харкова та екопарку в Ковалівці, де фіксувалися як планування операцій, так і безпосередня робота з тваринами.

Фільм має документальний характер і присвячений не лише екопарку, а й загалом волонтерським евакуаційним місіям в Україні. Його робоча назва – «Останній блокпост». У створенні брали участь іноземні продюсери, зокрема команда, пов’язана з Леонардо Ді Капріо, який долучився до підтримки проєкту як співпродюсер.

Попри постійну загрозу обстрілів, команда щодня продовжувала роботу: годувала тварин, утримувала тих, хто залишався в екопарку, і паралельно організовувала вивезення тварин із найбільш небезпечних зон. Саме ця багатошаровість роботи і стала основою для документальної фіксації подій, що згодом переросла у фільм про евакуацію під час війни.

Евакуація тварин із прифронтових регіонів сьогодні відбувається значно більш організовано, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Формат роботи став змішаним, частину тварин доставляють безпосередньо до екопарку, частину команда забирає самостійно під час виїздів у прифронтові міста. 

Водночас досвід перших місяців війни залишається ключовим для розуміння масштабу ризиків, із якими доводилося працювати. Тоді екопарк, розташований за кілька десятків кілометрів від російського кордону, фактично опинився в зоні постійної небезпеки. Робота починалася рано-вранці, часто під звуки перших прильотів, коли організація процесів відбувалася паралельно з евакуацією тварин і забезпеченням їх базових потреб.

Через нестачу людей у найскладніший період усього процесу евакуації та догляду за тваринами фактично залишалося близько десятка працівників. Це вимагало постійної залученості керівництва та команди, яка працювала без чіткого розподілу ролей, виконуючи одночасно кілька функцій.

Окремим випробуванням стали зимові умови, коли температура опускалася до критичних позначок. У таких обставинах доводилося забезпечувати роботу генераторів, підтримувати опалення та буквально рятувати тварин від холоду. Частина з них, зокрема теплолюбні види, опинялися в умовах, до яких не пристосовані, і потребували постійного нагляду.

Паралельно з цим тварини поводилися інакше, ніж у мирний час, багато з них виходили до людей, а деякі, які раніше були недосяжними, самі наближалися до працівників у пошуках безпеки. Це створювало нетипову ситуацію, коли межа між дикою природою і контактною взаємодією фактично стиралася.

Сьогодні екопарк має значно більшу територію – близько 130 га, однак ресурсів усе одно бракує. Основними викликами залишаються нестача фінансування, будівельних матеріалів і робочих рук, необхідних для постійного розширення і догляду за великою кількістю тварин.

В екопарку вже працюють над створенням нового напрямку – реабілітаційного центру для диких і постраждалих тварин. Йдеться про тварин з травмами, наслідками людської діяльності або війни, а також ті, що не можуть вижити самостійно в природі.

Також мова про тварин, які потрапляють у небезпеку з різних причин. Птахи, що врізаються в електромережі під час міграції, пташенята, які випадають із гнізд, косулі, збиті автомобілями, та інших тварин, що потребують не просто утримання, а тривалого відновлення.

Окремий виклик – це робота з молодими або ослабленими тваринами, які потребують постійного догляду, спеціального харчування і фактично «замінної опіки». Часто екопарк стикається з тим, що тварин просто привозять, очікуючи, що їхній стан уже вирішено самим фактом передачі. Однак реабілітація – це тривалий процес, який вимагає ресурсів, персоналу та постійної присутності людини. У багатьох випадках це означає цілодобову роботу.

Важливою частиною цієї системи є й харчування. Для окремих видів, зокрема птахів, щоденне забезпечення їжею перетворюється на постійні витрати, які вимірюються десятками кілограмів продукції щодня. Це створює стабільне фінансове навантаження, яке складно покрити без зовнішньої підтримки.

Сьогодні екопарк функціонує як живий безперервний організм, у якому одночасно триває догляд за тисячами тварин різних видів. Загалом ідеться приблизно про 400 видів і близько шести тисяч тварин.

Екопарк працює щодня та приймає відвідувачів у звичному режимі з 9:00 до 17:00. У літній період і у вихідні дні графік роботи розширюють: каса та вхід відкриті до 18:00, що дозволяє відвідувачам провести на території парку більше часу.

Вартість вхідних квитків становить 250 гривень для дорослих і 200 гривень для дітей віком від 5 років. Для малечі до 5 років вхід є безкоштовним. Дістатися до екопарку можна як власним транспортом, так і громадським. 

Парк розташований приблизно за 20 км від Полтави. Щодня від автостанції «Центральний ринок» (5-та платформа) курсує рейсовий автобус, який прямує безпосередньо до екопарку.