Як полтавець Борис Лазаревський поєднав службу у військово-морських судах і письменство
Фото з відкритих джерел
Народжений у Полтаві юрист і військовий діяч пройшов шлях від служби у Владивостоці та Кронштадті до літературної творчості й роботи в уряді Української Держави. Його життя поєднало військову службу, боротьбу за українську культуру та еміграцію після більшовицької окупації.
Ким був Борис Лазаревський? Про письменника, військово-державного діяча Української Держави і Української Народної Республіки 7 квітня розповіли у Полтавській обласній військовій адміністрації.
Життєвий шлях військово-державного діяча
Борис Лазаревський народився 7 квітня 1871 року в Полтаві, де батько служив членом окружного суду. Після смерті матері Катерини Лащинської, коли хлопчику був лише його разом зі старшою на три роки сестрою виховували гувернантки. У майбутньому його сестра Ганна стала співзасновницею конотопської «Просвіти» на Сумщині.
У Полтаві Борис спершу навчався в місцевій гімназії, коли батька перевели працювати до Київського окружного суду, він продовжив навчання у другій Київській гімназії. У старших класах батько відправив його до Колегії Павла Галагана, яку тоді називали «розсадником українства».
Після його закінчення у 1892 році юнак вступив на юридичний факультет Одеського університету, а через рік перевівся на другий курс юридичного факультету університету Святого Володимира в Києві. На четвертому курсі він вирішив «піти в народ» і півроку працював помічником машиніста паровоза на станції Козятин, його родина сприйняла цей крок негативно.
Під час служби у Севастополі чоловік познайомився з молодим корабельним інженером Левком Мацієвичем – одним із засновників Революційної української партії та майбутнім відомим авіатором. Разом вони готували заходи до роковин Тараса Шевченка, а під час урочистого вечора Борис Лазаревський виступив із розповіддю про життя й творчість Кобзаря.
З початком російсько-японської війни його призначили слідчим тимчасового військово-морського суду у Владивостоцькому порту, а вже 13 квітня того ж року – прокурором портового призового суду. На процесах він намагався уникати смертних вироків. Саме у Владивостоці Лазаревський видав свою першу велику повість «Урок».
Також він брав участь у війні, але через нервову хворобу його евакуювали і відправлений у тривалу відпустку. Після одужання, у серпні 1905 року, його призначили секретарем Кронштадтського військово-морського суду, а наступного року «за негідне ставлення до заходів із придушення бунту матросів у Севастополі», його звільнили у запас і перевели до резерву флоту. Відтоді Борис Лазаревський повністю присвятив себе літературній діяльності.
Загалом перше оповідання українською мовою «Святий город» він написав у січні 1903 під час служби у Севастополі, цей твір він присвятив пам'яті рідного дядька Федора Лащинського, адже саме він прищепив йому любов до українського театру.
З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського 25 травня 1918 року Бориса Лазаревського запросили до Києва працювати при військовому прокурорі. Вже з серпня він став офіцером для особливих доручень при військовому міністрові Української Держави. У лютому наступного року він зайняв посаду голови морського штабу в Севастополі, а наступного року його включили до складу спеціальної портової комісії по Миколаєву й Херсону.
Після більшовицької окупації у 1921 році чоловік емігрував через Грузію і Туреччину, де він продовжив літературну діяльність. Частину його творів переклали й опублікували українською мовою.
Борис Лазаревський помер 24 вересня 1936 р. у Парижі через серцевий напад. Після його смерті під час німецької окупації у 1934 році українською опублікували спогади письменника у щорічному календарі-альманасі «Дніпро».
Нагадаємо, що невдача на магістерському іспиті із церковної та громадянської історії не зупинила Йосифа Пархомовича, адже в подальшому він присвятив життя викладанню, церковній історії та редагуванню одного з головних духовних часописів Кишинева.
Раніше зміст писав, що історик та археолог Вадим Щербаківський залишив по собі багату спадщину починаючи з досліджень курганів і народної архітектури Полтавщини до створення фундаментальних праць про українське мистецтво і визнання за кордоном.
Раніше ЗМІСТ писав, що на межі століть Полтавщина стала лабораторією світового ґрунтознавства, саме тут Василь Докучаєв провів експедиції, що дали світові першу карту ґрунтів, колекції порід і гербарії.
Шлях ученого пролягав і через Полтавщину, так у 1877 та 1881 роках він досліджував чорноземи краю, а ці результати увійшли до його класичної праці «Російський чорнозем», за яку він отримав ступінь доктора та престижну Макаріївську премію. У 1888 році Докучаєв очолив ґрунтову експедицію Полтавського губернського земства. Вона стала знаковою подією, адже тоді створили першу в імперії карту ґрунтів, зібрали колекції порід, гербарії та видали 16 томів досліджень. Матеріали експедиції експонувалися на міжнародних виставках, де отримали високі нагороди, включно з Grand Prix.
Василь Докучаєв підтримував тісні зв’язки з Полтавою до кінця життя, для прикладу, у 1900 році він читав цикл лекцій для земських працівників, а востаннє відвідав місто у 1903 році. Після його смерті земство ухвалило рішення увічнити пам’ять ученого портретом.