Збирав свідчення про Голодомор і товаришував зі Стусом. Історія шевченківського лауреата з Полтавщини

Василь Захарченко відкрито виступав проти зросійщення України та товаришував із відомими дисидентами. У часи радянських заборон він таємно збирав правду про Голодомор по всій країні. Через цю діяльність та знайдені під час обшуку заборонені книги письменника засудили до п'яти років суворих таборів.

Василь Захарченко народився 13 січня 1936 року в селі Гутирівка неподалік Полтави в родині селян-колгоспників. Здобувши середню освіту в Супрунівській школі, у 1953 році він вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де разом з ним навчалися майбутні відомі літератори та журналісти: Борис Олійник, Павло Пустовіт, Вадим Крищенко, Олекса Мусієнко, Микола Шудря.

На курсі з Василем Захарченком журналістику штудіювали 150 студентів, більшість з яких — вихідці із сіл. Такий масовий набір здійснили за наказом партійного керівництва, щоб забезпечити районну пресу кадрами із сільської молоді. 

Університетські роки письменника пройшли в атмосфері соціалістичної неволі та матеріальної скрути. Весь навчальний процес, окрім занять з української мови та літератури, був російською, а викладачі часто висловлювали зневагу до всього українського. Але й поміж самих студентів існувала напруга: одного разу співмешканець-однокурсник майбутнього письменника запідозрив Вадима Крищенка у незгоді з режимом і доніс про це у партійний комітет.

Василь Захарченко ще тоді став свідком того, як працює радянська репресивна машина. Деякі з його однокурсників були покарані за інакодумство, антирадянськість: одного засудили до п’ятирічного ув’язнення у виправно-трудових таборах, іншого відправили на солдатську службу в Казахстан, а доля ще двох студентів невідома.

Здобувши журналістську освіту, у 1958 році Василь Захарченко повернувся на Полтавщину: він отримав роботу у редакції однієї кременчуцької газети. Там він знову зіткнувся з жорсткою цензурою та ідеологічним контролем. Також допікали проблеми з грошима та житлом. Таке становище спонукало в березні 1959 року переїхати до міста Сталіно (зараз — Донецьк). Там він працював за фахом. 

Новий період ознаменувався письменницьким дебютом: у 1964 році вийшла його перша книга «Співучий корінь», а за два роки він став членом Спілки письменників України. Попри професійну реалізацію, Василю Захарченку було важко призвичаїтися до російськомовного середовища східного регіону. У власних щоденникових записах він порівнював тодішню атмосферу з «чужим російським морем», у якому зникала його рідна мова. 

У свій донецький період Василь Захарченко потоваришував з багатьма українськими дисидентами, зокрема Василем Стусом та Іваном Дзюбою. Відтоді молодий письменник заглибився в наболіле питання зросійщення України. Також Василь Захарченко взявся за табуйовану тему Голодомору 1932–1933 років. Він побував на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині, де документував свідчення людей про цю національну трагедію.

Вже в Черкаси його застала хвиля арештів. Там він продовжував свою діяльність й передавав нотатки зі спогадами очевидців Івану Дзюбі та Василю Стусу. Вони були одні із перших, хто потрапив у руки КДБ. Наступним став Василь Захарченко — його засудили за антирадянську діяльність до п’яти років ув'язнення в пермському концтаборі. В неволі він перебував з іншими видатними дисидентами, зокрема Ігорем Калинцем, Семеном Глузманом та Іваном Світличним. 

Постать Василя Захарченка викинули з літературного процесу на ціле десятиліття: лише в 1982 році його знову включили до Спілки письменників. Реабілітація в суспільстві також затягнулася, адже несправедливість звинувачень офіційно підтвердили вже після розколу Радянського Союзу, 9 жовтня 1991 року.

У своєму літературному та публіцистичному доробку Василь Захарченко висвітлив трагічні сторінки української історії, як-от репресії, голодомори та війни. Зокрема, письменник одним із перших звернувся до теми «чорної піхоти» — мобілізованих радянською владою українців у Другу світову війну, яких відправляли на фронт без форми та зброї. За деякі зі художніх текстів його удостоїли низкою нагород: Національною премією України імені Тараса Шевченка за роман «Прибутні люди», преміями імені Андрія Головка, імені Юрія Яновського, імені Олекси Гірника, імені Дмитра Нитченка.

Діяльність Василя Захарченка була підпорядкована ідеї відродження та захисту української нації: він послідовно боровся проти русифікації та історичного безпам'ятства, попри загрозу поневолення чи навіть страти.

Уродженець Полтавщини залишався вірним цим переконанням до останніх днів життя. Василь Захарченко помер 5 грудня 2018 року в Черкасах, де й був похований.