Життя, боротьба та смерть Симона Петлюри: 9 фактів про полтавця

22 травня Україна відзначає 146 річницю з дня народження полтавця Симона Петлюри – лідера Української Народної Республіки. 

ЗМІСТ розповідає про факти з життя відомого полтавця. 

Симон Петлюра народився в родині полтавських міщан козацького походження. Батько, Василь Петлюра, працював візником, мати, Ольга Марченко, займалася цілительством. 

Симон Петлюра був третьою дитиною в сім’ї. Його старший брат Федір був членом Революційної української партії, загинув за загадкових обставин у 1907 році. Молодший брат Олександр в роки служби в царській армії був капітаном, а згодом став полковником Армії УНР. Після Другої світової війни емігрував до Канади.

Доля сестер Петлюри склалася трагічно. Старша сестра Єфросинія була монашкою, за однією з версій загинула під час знищення чекістами монастиря. За невідомих обставин померла сестра Тетяна. У 1937 році чекісти заарештували сестер Марину і Феодосію за «поширення петлюрівства», а згодом розстріляли. Племінник Петлюри Степан Скрипник (Мстислав) став Патріархом Київським і всієї України.

Петлюра закінчив церковнопарафіяльну школу, а згодом навчався у Полтавській духовній семінарії. З дитинства захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Також юнак гарно співав та грав у виставах. 

Світогляд майбутнього лідера сформувався під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка, творів Котляревського та історичної літератури. Він входив до складу таємного українського самоосвітнього гуртка. Його виключили з семінарії через участь в організації виступу композитора Миколи Лисенка.

У 1900 році він познайомився з харківським адвокатом та автором брошури «Самостійна Україна» Миколою Міхновським. Згодом Петлюра приєднався до РУП та брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді.

У 1902 році Симон Петлюра разом зі своїм другом Прокопом Понятенком переїхав на Кубань, щоб врятуватися від арешту. У Катеринодарі (нині Краснодар, Росія) він працював учителем, але згодом потрапив під арешт за поширення антиурядових листівок. Після звільнення Петлюрі заборонили викладати. 

Історик Федір Щербина запропонував йому стати упорядником архів Кубанського козацького війська. Там Петлюра зміг проявити себе кваліфікованим працівником та написав першу наукову статтю про мови народних шкіл Кубані. Пізніше він почав писати статті для газет, зокрема співпрацював з «Літературно-науковим вісником» та «Записками Наукового товариства імені Тараса Шевченка».

Симон Петлюра облаштував у себе в помешканні мінідрукарню для виготовлення антицарських листівок, за що його повторно заарештували у грудні 1903 року. У березні наступного року діяча випустили під заставу, після чого він поїхав до Києва. 

Петлюра брав участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, яка відокремилася від РУП у 1905 році. Згодом він редагував партійні видання «Вільна Україна» в Петербурзі та працював секретарем щоденної газети «Рада». У 1907-1908 роки Симон Петлюра був співредактором видання «Слово».

У 1909 році Симон Петлюра переїхав до Москви. Під час вечірки українського земляцтва він познайомився з полтавкою Ольгою Більською, яка навчалася в Московському університеті. Пара з 1910 року жили в цивільному шлюбі. Тоді Петлюра працював бухгалтером у транспортному товаристві «Росія» та видавав на кошти української громади журнал «Украинская жизнь».

Історик Ігор Коляда пише, що Ольга Більська стала для Симона Петлюри коханою жінкою на все життя. Симон Петлюра був досить скромним та не розповідав про свої романи, через це його називають однолюбом. Ольга та політична діяльність для нього були сенсом життя. 

За однією з версій, коли Ольга завагітніла навесні 1911 року, батьки наполягли, щоб пологи відбулися в Україні, а не на московській землі. Тому з наближенням дати пологів жінка переїхала до Києва, де народила дівчинку, якій дали ім’я Леся. У 1915 році подружжя офіційно зареєструвало шлюб. 

Під час Першої світової війни Петлюра був заступником уповноваженого всеросійського земського союзу при штабі Південно-Західного фронту. Це дало йому можливість вести політичну роботу серед українських військових. Після Лютневої революції він організував у Мінську з’їзд, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту. 

Згодом, на першому Всеукраїнському військовому з’їзді Симона Петлюру обрали головою Українського Генерального Військового Комітету. 28 червня 1917 року він став першим Генеральним секретарем військових справ. На цій посаді Петлюра працював над українізацію військових частин, згодом стали Армією УНР. Цьому намагалися завадити деякі діячі Центральної ради. 

18 грудня 1917 року він пішов з посади та протестував проти рішення укласти Берестейський мир. Після відставки Петлюра організував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який разом з Січовими стрільцями відіграв вирішальну роль у боях за Київ. 

27 липня 1918 року Симона Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці заколоту. Він майже 4 місяці перебував у Лук’янівській тюрмі, а після звільнення виїхав до Білої Церкви, де керував антигетьманським повстанням. Тоді його заочно обрали до складу Директорії. 

Коли гетьманську владу повалили, Директорія повернулася до Києва. 22 січня УНР проголосила акт злуки із Західно-Українською Народною Республікою. У цей час Росія почала новий наступ на Україну. У травні Петлюра став головою Директорії та протягом 10 місяців боровся проти роти «білої» і «червоної» армій.

Петлюра уклав договір із Польщею, за яким українські та польські війська наступали на більшовиків. Уже 7 травня 1920 року вони відвоювали Київ. Однак пізніше Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Після довгих років боротьби війська УНР перейшли річку Збруч та були інтерновані до Польщі.

Капела була наймасштабнішим культурним проєктом полтавця та голови директорії УНР Симона Петлюри. Аби українців визнали окремою нацією й допомогли в боротьбі проти Росії, він вдався до культурної дипломатії й відрядив до Парижа Українську республіканську капелу.

Загалом капела виступила у 45 містах європейських країн. За два з половиною роки гастролей мала понад 200 виступів у найпрестижніших концертних залах. Хітом гастролей став «Щедрик» Миколи Леонтовича.

Після еміграції Петлюра активно спілкувався з керівниками Румунії, Польщі, Франції та Великої Британії, щоб продовжити боротьбу проти більшовиків. У зведеннях за 1924-1927 роки чекісти повідомляли, що ці країни підтримують УНР та можуть допомогти з відновленням боротьби. Схожі настрої були серед українського населення. 

Шанси на повернення до боротьби з'явилися після державного перевороту в Польщі, коли до влади прийшов Юзеф Пілсудський. Більшовики бачили у цьому загрозу, оскільки нова війна могла стати реальністю. 

Однак 25 травня 1926 року близько 14:00 Симона Петлюру вбив агент більшовиків Самуїл Шварцбард. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас. 

Після смерті Петлюри наступного року відбувся суд над убивцею. Самуїл Шварцбард називав вбивство помстою за єврейські погроми, які нібито скоїли за мовчазної згоди лідера УНР. Адвокату вдалося виправдати обвинуваченого та звільнити від покарання. Також на судовий процес вплинули більшовики, використовуючи міжнародний робітничий рух. 

Насправді влада УНР сприймала євреїв як рівноправних громадян. Про це свідчить, зокрема, текст четвертого Універсалу, який надрукували українською, російською, польською та їдишем. Також їдиш використовували на карбованцях. За правління Петлюри в УНР діяло Міністерство єврейських справ, а міністерські посади обіймали євреї.

Симон Петлюра намагався боротися з єврейськими погромами. Нині віднайдені десятки документів, у яких засуджували винних у єврейських погромах. Також з розписки міністра Пінхаса Красного від 1921 року відомо, що лідер УНР перераховував 15 тис. польських марок із власних коштів на допомогу єврейським біженцям.