«Чоловік і син в армії, а я допомагаю людям в тилу». Історія Яни Переберіної з Полтавщини

Жінка розповіла, як змінилось її життя та робота після початку повномасштабної війни, та що дає силу не опускати руки. 

Я живу і працюю в Полтавській області. Поки мій чоловік та єдиний син служать в армії, я перебуваю в «домашньому тилу» – так називаю те, що живу і працюю вдома. 

Перші дні війни дались мені дуже важко – життя, буквально, зупинилось. 24-го лютого я прокинулася зранку о четвертій годині та пішла на роботу. Навіть не можу сказати, що прокинулась. Було чутно вибухи, поступово приходило розуміння, що щось сталося. Але подумки я не хотіла прокидатися й сама собі казала: «Це щось там... але точно не війна». Дуже боялася в це повірити.

Мій син жив у Харкові, де його і застали перші вибухи. 24 лютого він зателефонував і сказав, що разом з нареченою прямують додому. Виїхати їм було дуже важко, не їздив ні громадський транспорт, ні таксі. Вони добиралися попутками й приїхали з одним рюкзаком. 

Сина майже відразу викликали до військкомату та вручили йому повістку. Із того дня він заступив на службу. А чоловік 24 лютого з самого ранку пішов у військкомат – записався в добровольці. І ось з 25 лютого мої два найдорожчі чоловіки боронять нашу Україну. 

Морально дуже важко, адже я вдома одна. Буває, що їх відпускають додому на кілька годин – помитися, переодягнутися і показати, що все з ними добре. В інший час вони постійно на телефонному звʼязку, хоча нічого мені не розповідають. Але почути голос і дізнатися, що з ними все добре – зараз це найцінніше.

За кілька місяців до початку війни я почала працювати в міграційній службі спеціалістом паспортного столу. Моїм поштовхом до отримання цієї роботи став проєкт «Крила», де жінок вчать професійній реалізації. Свого часу через скорочення я залишилася без роботи, і якось побачила пост у Фейсбуці про те, що проєкт «Крила» допомагає жінкам з навчанням та пошуком своєї справи. Хоч я спершу і сумнівалася, але пішла і змогла там отримати не лише навички працевлаштування – як складати резюме, поводитися на співбесіді тощо. Я навчилася по-іншому дивитися на світ і на власне життя, а також вірити в себе. 

Одного дня я дізналася, що буде конкурс на заміщення посади спеціаліста в паспортному столі.  Конкурс був складний, подалося дуже багато людей. Я  почувалася невпевнено, і тут мені допомогла афірмація – на проєкті нас вчили, що впевненість у собі можна розвинути, повторюючи позитивні настанови. Щоранку, поки готувалася до конкурсу на посаду, я повторювала собі:  «Я пройду, все буде добре», і далі брала себе в руки та продовжувала йти до своєї мети. І так в мене все вийшло – з липня 2021 року я працюю спеціалістом у паспортному столі Шишаків.

Моя головна робота – допомагати іншим. Ми вклеюємо фото в паспорт, допомагаємо з оформленням документів та ще багато різного. 24 лютого зранку ми ще приймали людей, а вже після обіду отримали команду завершувати роботу, відключити всі програми й піти у відпустку на невизначений час.

Тоді було особливо важко, адже мої хлопці – на службі, а у мене не було роботи, щоб відволікатися. Однак я старалася знаходити способи приносити користь: ходила плести маскувальні сітки, по можливості перераховувала кошти на благодійність і досі це роблю час від часу. Також збирала харчі для місцевої тероборони, годувала їх. Використовувала кожну можливість для волонтерства та допомоги. Таким чином і розслаблялась, і знаходила сили та підтримку. 

Думки виїхати кудись за кордон або на захід України не було взагалі. Я своїм хлопцям сказала: доки ви залишаєтесь тут, я нікуди не поїду. Усе моє життя тут, а якщо прийде час – будемо захищатися.

Згодом наш паспортний стіл відновив прийом. Спочатку роботи було не так багато, однак із квітня наш сервіс повернувся до повноцінного режиму. Зараз ми працюємо 7 днів на тиждень без вихідних та обідньої перерви. На такий графік ми перейшли після початку війни, адже дуже багато відвідувачів. 

Найбільше до нас звертаються внутрішньо переміщених людей із Харкова, Києва чи Сум. Навантаження спочатку було дуже велике, на день могли приймати до 30 людей. Але ми справляємося, наповнюємо державний бюджет і допомагаємо людям отримувати документи. Із моїми напарницями так домовляємось, щоб давати одна одній хоча б пів години на відпочинок упродовж дня. 

Я все життя працюю з людьми. Мені це подобається, бо швидко знаходжу спільну мову з будь-ким. Звісно, буває всяке – наприклад, галасливі діти чи роздратовані дорослі. Але я їх розумію, адже в країні війна, і кожен це проживає по-своєму. Моє завдання – знаходити потрібні слова і добре робити свою роботу. 

На роботі я стараюся бути зібраною та сильною, однак вдома бувають моменти, що ні з чого починаю плакати. Навалюється багато переживань, дрібниці починають дратувати, сумую за рідними й переживаю за майбутнє. Але як подумаю про людей в Ірпені, Києві, Харкові, що місяцями живуть у підвалах без їжі та води. Або побачу воїнів, які сплять в окопах – одразу беру себе в руки. 

Розумію, що просто не маю ніякого права жалітися на те, що живу в нормальних умовах. Я повинна зробити все, що від мене залежить: вставати, йти на роботу, допомагати іншим. Хоча б поділитися їжею чи одягом з тими людьми, які залишилися без нічого.

Також підтримує те, що в нашої сімʼї було багато планів на 2022 рік. І дуже хочеться після перемоги все реалізувати. Найперше – відсвяткуємо весілля сина. Зберемося з рідними й будемо святкувати щосили. 

Мій чоловік – будівельник, тож після перемоги також будемо відбудовувати нашу Україну. Дуже хочеться, щоб вона процвітала і була однією з найкращих. І так і буде. Зараз нам складно, але це наша ціна за щасливе майбутнє. Всім нам треба це прийняти та пережити. Але в кінці все буде добре, про інше думати я і не хочу.

Стаття підготовлена у рамках проєкту Крила, який підтримує жінок у працевлаштуванні чи відкритті власної справи. Проєкт впроваджується за підтримки Уряду Канади організацією Пакт. Інформація, що представлена у статті, не обов’язково відображає погляди Уряду Канади.