Іван Сенченко: полтавець який зміг уникнути репресій і творив українську літературу

Ким був Іван Сенченко? Про історію видатного письменника, перекладача та журналіста 12 лютого повідомили у Полтавській обласній військовій адміністрації.

Іван Сенченко народився 12 лютого 1901 року на Полтавщині у селі Наталиному, що нині відноситься до Красноградського району Харківщини. Його батько працював садівником, мав власну крамницю, а також віддавав багато часу роботі церковним регентом. Після закінчення школи Іван переїхав до Харкова, де він влаштувався продавцем у книгарні, окрім цього, був бібліотекарем та викладав українську мову в робітничому гуртку. У той період він паралельно друкувався в газетах і журналах, де формувалося коло молодих літераторів.

Перші спроби пера Івана Сенченка почалися ще під час навчання на філологічному факультеті Харківського інституту народної освіти. У 1923 році він видав збірки оповідань «Навесні» та «Ярема Кавун», а вже у 1925 році – збірку віршів «В огнях вишневих завірюх». У студентські роки письменник товаришував із майбутнім літератором Олександром Копиленком. Молоді письменники багато читали, дискутували й обговорювали книги, що надихало їх на власні творчі пошуки. Розвиваючи традиції малої прози, Сенченко використовував матеріали сучасності та історичні сюжети, вважаючи, що письменник має порушувати важливі суспільні проблеми.

Іван Сенченко був учасником літературних організацій «Плуг» і «Гарт», тоді ж його ранні оповідання 1923–1925 років залишалися малопомітними, але саме Микола Хвильовий першим високо оцінив талант письменника. Він запросив Сенченка до Вільної академії пролетарської літератури та залучив до співпраці в журналах:

Перехід із масового «Плугу» до ВАПЛІТЕ став поштовхом для швидкого творчого зростання поета, але водночас викликав критику з боку партійних органів. У січні 1928 року радянські спецслужби взяли його на облік, підозрюючи у причетності до «української контрреволюційної організації». Про письменника збирали інформацію, залучали агентів і фіксували свідчення колег, адже ВАПЛІТЕ вважалася опозиційною до радянської влади. У 1930 році Сенченка офіційно внесли до списку підозрюваних із кола української «контрреволюційної» громадськості.

У жовтні 1941 року Івана Сенченка вивезли з України до Алма-Атинської області Казахстану, де він працював учителем у селі. Під час війни письменник активно виступав із критичними статтями, які друкувалися у «Літературі і мистецтві» та «Літературній газеті». У цей період він створив кілька художніх творів:

Крім того, Сенченко написав низку яскравих публіцистичних статей і нарисів. У 1943 році його викликали до Москви та призначили відповідальним секретарем журналу «Україна». Пізніше він працював у Харкові, а згодом у Києві, бо на відміну від багатьох колег, Сенченка не репресували, однак його творчі можливості були обмежені, адже друкували мало, а після війни він втратив роботу і в журналі «Україна».

У 1951 році справу проти письменника закрили через відсутність доказів його антирадянської діяльності, але вже наступного року у Міністерстві державної безпеки знову завели на нього справу як на «українського націоналіста». Радянські спецслужби збирали агентурні донесення про письменника протягом двох рокв, тоді справу остаточно закрили й передали до архіву Комітету державної безпеки. Документи з цієї справи нині доступні в Електронному архіві Українського визвольного руху, а самі матеріали зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ.

Усе життя письменника минуло між редакційним і домашнім столом, адже близько сорока років він працював у редакціях газет і журналів, готуючи матеріали до друку, а власні твори писав вечорами та у вихідні. Окрім цього Іван Сенченко допоміг багатьом українським літераторам знайти свій стиль, серед них: Олександр Копиленко, Юрій Смолич та Терень Масенко. 

У 1950–1960-х роках через його руки пройшли рукописи багатьох молодих авторів, які отримували вимогливу, але доброзичливу оцінку редактора. До найкращих дитячих творів автора належать повісті «Руді вовки», «Діамантовий берег» та збірки оповідань «Мої приятелі», «Два дні з життя Женьки і Левка».

Іван Сенченко пішов з життя 9 листопада 1975 року у Києві, там його поховали на Байковому кладовищі.

Нагадаємо, що доля Василя Хмурого поєднала різні ролі – учителя, військового, мистецтвознавеця. Він був серед тих, хто формував українську культурну думку 1920–1930-х років, але його ім’я надовго замовчали через політичні переслідування.

Раніше ЗМІСТ писав, що ім’я Семена Брауде знають у світі як одного з творців унікальних радіотелескопів та піонера радіоастрономії. Народжений у Полтаві, понад 70 років він працював у Харкові, де його відкриття випереджали час і залишаються актуальними й сьогодні.

Нагадаємо, що Василя Захарченка за «антирадянську діяльність» заслали на п’ять років у концтабори, але він повернувся до літератури й здобув найвищі відзнаки. Його творчість – це пам’ять про трагедії народу та утвердження патріотизму.