Оксана Мешко – полтавка, яка стала легендою дисидентського руху в Україні

Автор: Анастасія Добряк, 2 лютого, 10:02

Фото: Оксана Мешко – полтавка, яка стала легендою дисидентського руху в Україні


Свого часу Оксана Мешко стала співзасновницею Української Гельсінської групи й авторкою книги про сталінські концтабори «Між смертю і життям» (її в Україні побачили тільки у 1991 році). Вона була з тих, того КДБ «благословило» на операцію в Австралії та просило не повертатися, але вона приїхала додому.

ЗМІСТ розповідає про Оксану Мешко з села Старі Санжари, що на Полтавщині, яку звали «козацькою матір’ю» і чиїм іменем 2016 року названо вулицю у Полтаві. У 2020 році, 30 січня, ми відзначили 115 років від Дня народин полтавки з козацьким родинним корінням, яка присвятила життя боротьбі за українську незалежність.

Оксана Мешко народилася у 1905 році у родині селян, яким вдалося уникнути кріпацтва. Як пише близький друг полтавки Василь Овсієнко, у її сім’ї завжди панував козацький дух. Коли Оксані Мешко не було навіть 16 років, її батька Якова Мешка (він був садоводом) розстріляли більшовики. Причина – невиконання волостю продподатку.

Потім Оксана Мешко втратила свого брата Євгена, який був членом всеукраїнського товариства «Просвіта». На той момент хлопцю було лише 17 років.

Попри складнощі та конфіскацію рідної хати, полтавка змогла вступити на хімічний факультет Інституту Народної освіти у тодішньому Дніпропетровську. Її кілька разів виключали з лав студентства, бо існувала проблема з «соціальним походженням». Вона не вступила до комсомолу, не мала місця у гуртожитку і не отримувала стипендії. Та попри це закінчила навчання та стала біологом.

Василь Овсієнко пише, що чоловіка Оксана Мешко обрала теж близького за духом. Ним у 1930 році став викладач Федір Сергієнко. Він був членом Української комуністичної партії («боротьбистів»), але побував на Холодній горі (харківська в’язниця):

«Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоби знищити пізніше. У 1935 р. чоловік був знову заарештований. Упродовж року Оксана домагалася його звільнення, після чого він мусив виїхати з України на Урал. З двома синами, Євгеном, і Олесем Сергієнком, та матір’ю Марією Граб билися з бідою».

Оксана Мешко (Джерело – khpg.org)

Оксана Мешко почала працювати молодшою науковою співробітницею хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна. Після того, як її дядька Олександра Янка у 1936 році арештують «за втрату пильности», полтавку, як родичку «ворога народу» звільнять з роботи.

З початком Другої світової війни, під час німецького бомбардування, Оксана Мешко втратила сина Євгена. Згодом, вона опиниться у Дніпропетровську, у 1945 році – у Києві. Наступного року у її житті з’явиться сестра Віра Худенко, чий син служив у Радянській армії, утік з німецького полону, а загинув у рядах Української Повстанської Армії. За «доносом» сусідів НКВД арештує Віру Худенко, за чиє звільнення відчайдушно боротиметься Оксана Мешко. Це триватиме аж до 19 лютого 1947 року, коли сестри разом опиняться за ґратами за звинуваченням у намірі разом вчинити замах на Микиту Хрущова.

Василь Овсієнко згадує, що Оксану Мешко допитували 21 ніч поспіль, а вдень забороняли спати. Про ці дні і ночі дисидентка напише у книзі «Між життям і смертю»:

«Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після "отбою", кінчалися за годину, часом менше, перед «підйомом» [...] Вдень пильнував "вовчок", щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За "клювання носом" саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і «тюфляка», пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла».

Оксана Мешко та її син Олесь Сергієнко у 1981 році на засланні (Фото – radiosvoboda.org)

За 7 місяців кожну з сестер заочно засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Через це Оксана Мешко працювала в сільському господарстві на Ухті, била камінь під Іркутськом і стала будівельницею.

У 1954 році Оксану Мешко комісували як хвору. Тільки через 2 роки після цього жінка отримала паспорт і повернулася до України, до сина Олеся у Київ.

11 липня 1956 року полковник юстиції, вручить Оксані Мешко реабілітаційне посвідчення, і скаже:

«Родина просит извинения. Желаю вам счастья и будьте здоровы».

Як реабілітована, полтавка одержала 12-метрову кімнату. Під час «хрущовської відлиги», Оксана Мешко організувала десятки літературних вечорів поблизу пам’ятників Івану Франку й Тарасу Шевченку. 1965 року Олеся Сергієнка заарештували за спробу потрапити на вечір пам’яті Івана Франка. Наступного року його виключили з медичного інституту і він почав працювати учителем. Але у 1970 році його звільнять зі школи за виступ на похороні вбитої художниці Алли Горської.

Після арешту Валентина Мороза у червні 1971 року у домі Оксани Мешко та Олеся Сергієнка провели обшуки. Після цього полтавка оголошує протест Верховній Раді та КДБ.

Василь Овсієнко згадує про величезну провокацію КДБістів 1972 року, що була організована для знищення української інтелігенції. Україною прокотилася хвиля арештів і репресій, під яку потрапив хворий на туберкульоз Олесь Сергієнко. Річ у тім, що ці арешти були зумовлені нібито арештом громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ». Йдеться про «Словник рим» політв’язня Святослава Караванського та знімки Валентина Мороза, Василя Стуса й В’ячеслава Чорновола.

Згодом, у річницю перепоховання Тараса Шевченка, затримали Оксану Мешко, яка підходила з букетом квітів до його пам’ятника. За словами Василя Овсієнка, вона перетерпить не один обшук, обіб’є пороги не однієї радянської служби, де боротиметься не тільки за визволення сина із в’язниці, а за права усіх людей:

«Це не просто материнські клопоти – це ходіння по лезу бритви. Її заяви, пристрасні й досконалі за стилем, логічні й переконливі, обґрунтовані почуттям своєї правоти й моральної переваги – це блискучі зразки правозахисної публіцистики. Це вже був голос не просто матері на захист сина– це була відкрита боротьба за права людини, проти цілої Імперії Зла. Зі власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, вона намагалася допомогти їм і їхнім родинам».

Оксана Мешко з Василем Овсієнком (Фото з архіву Василя Овсієнка)

Після масових арештів на початку 70-х, Микола Руденко запропонує Оксані Мешко створити правозахисну Українську Гельсінкську Групу. Вона погодиться і буде другою у групі. Усе, що цікавило її на той момент – «хто буде носити передачі моєму синові і посилати йому пакунки?». Микола Руденко відповість, що арештам не бути, бо Українська громадська група буде заснована на Гельсінкських угодах.

Але полтавка мала рацію: за перші два роки діяльності УГГ у домі Оксани Мешко провели 9 обшуків. Коли жінці виповнилося 75 років, на неї напали, щоб довести дисидентку до інфаркту.

Після арешту Миколи Руденка та Олеся Бердника, Оксана Мешко стала фактичною керівницею Української Гельсінської Групи, ледве не єдиною її діяльною членкинею. Інші ж або арештовані, або під пильним наглядом.

За словами Василя Овсієнка, коли треба було йти за матеріалами для Групи, вона вибиралася з дому через вікно. Коли Оксана Мешко їхала на суд Левка Лук’яненка в Городню на Чернігівщину, автобус зупинили в дорозі, її зняли та спровадили у зворотному напрямку. Один з КДБістів навіть сказав:

«Якби п’ять таких бабусь на Україну – все КГБ мало б інфаркт».

Серед дисидентів її називали «козацькою матір’ю» та «бабою Оксаною»:

«Вона наполегливо кликала на місце заарештованих членів Групи нових людей. Це вищий тип громадянської відваги: брати на себе відповідальність за долі конкретних людей, бо цього вимагають інтереси нації», – згадує Василь Овсієнко.

Уже у 1980 році Оксану Мешко 75 діб тримали у психлікарні ім. Павлова, але лікарі визнали її психічно здоровою та осудною. Коли полтавці було майже 76 років, Київський міський суд виносить їй вирок «антирадянська агітація і пропаганда».

Арешт Оксани Мешко у 1980 році

Далі було 5 років заслання. Полтавку етапували до самісінького берега Охотського моря, де конвой відмовлявся її приймати та запитував, навіщо сюди привезли мертвих. Оксана Мешко сама просила її взяти. Про цей випадок вона розповіла професорові Василеві який опублікував цю розповідь у журналі «Кур’єр Кривбасу» у 1994 році.

5 листопада 1985 року Оксана Мешко виїхала із заслання, і в Києві чекала на перебудову. У 1988 році, на запрошення української діаспори, поїхала в Австралію на операцію ока, бо мала аденому. КДБісти «благословили» її на виїзд і навіть попросили не повертатися, але вона таки приїхала на Батьківщину.

В Австралії вона виступила в парламенті та розказала про становище в Україні, взяла участь у роботі Всесвітнього Конґресу Вільних Українців у США. Василь Овсієнко називає це проривом українського національного питання у світову пресу.

Після приїзду, Оксана Мешко стала членкинею Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки. Вона брала участь у студентському голодуванні (Революція на граніті) восени 1990.

Оксана Мешко з Оксана Мешко разом з членами УГГ Михайлом Горинем та Василем Овсієнком (Джерело – radiosvoboda.org)

Наприкінці грудня 1990 року в Оксани Мешко стався інсульт, а 2 січня 1991 року її не стало. Полтавка похована на Байковому кладовищі, поруч із її мамою Марією Граб. У 1995 році на їхніх могилах було встановлено козацькі хрести роботи Миколи Малишка.

У 2002 році школі у Старих Санжарах присвоїли ім’я Оксани Мешко. Указом президента України у 2006 році її посмертно нагородили орденом І ступеня «За мужність».

Підготовано за матеріалами близького товариша та однодумця Оксани Мешко Василя Овсієнка.

Обкладинка Квітослави Лобченко

Опублікована: 2 лютого 2020


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація