Саспенс – художня виставка, як перегляд напруженої кінострічки (ФОТО)
8 грудня в полтавській Галереї сучасного мистецтва Art Jump за сприяння Grynyov Art Foundation відбулося відкриття виставки творів сучасних українських художників – Саспенс.
Усі представлені на виставці твори надані родиною Тетяни та Бориса Гриньових із власної колекції.
Саспенс (англ. Suspense) – невизначеність, неспокій, тривожне очікування. Слово стало універсальним кінематографічним терміном, що описує художній ефект тривалого тривожного стану глядача під час перегляду кінофільму. Термін пов’язують з іменем Альфреда Хічкока, який вміло створював подібну атмосферу у своїх стрічках.
За концепцією виставка розповідає візуальну історію про порубіжжя кінця і початку, неспокійний стан, де календар немов навмисно заганяє людину в сезонне занепокоєння. Коли причин для очевидного страху або ж щастя немає, природньою для людини стає тривожна невагомість, невизначене очікування. Чи можливо перетворити тривогу у роздуми, а невизначеність – у продуктивний самоаналіз? Відповідь на це запитання кожен глядач дає сам собі.
На презентації були присутні колекціонери Гриньови, що надали всі роботи для виставки із своєї приватної колекції. Борис Гриньов поділився особистими поглядами на сучасне мистецтво. Розповів також про особливості витворів мистецтва, яким вони з дружиною надають перевагу:
«На мою думку, сучасне мистецтво повинне створюватись саме молодими митцями, які краще відчувають подих часу. Мистецький простір має розвиватись у динаміці постійної дискусії, а не в тих застиглих формах, які можна було спостерігати під час поділу ринку, де кожен тримав власний сегмент. Я за те, щоб «розквітали усі квіти», щоб мистецтво краще розвивалося».
Київська кураторка Галина Глеба провела невеликий екскурс виставкою, задля кращого розуміння її задуму і змісту:
«Що стосується сьогоднішньої виставки, ми не мали собі на меті донести якусь ідею. Ми мали на меті створити настрій, створити певну атмосферу. Хоча і трошки її згустити і перебільшити, аби в такому згущеному стані можливо було краще відчути ту емоцію нетривкості і непевності, про яку іде мова. Стан нестабільності і внутрішніх сумнівів може забарвлюватися по-різному, але він повинен отримати вихід і певне запитання, котре стане для кожного своїм власним шляхом проведення наступного року».
Кураторка зацікавила відвідувачів своєю розповіддю про ілюзію сучасності, яку відображає експозиція виставки. Галина Глеба ніби провела глядачів від колажів Олексія Кондакова і роботи українського графіка Тараса Ковача, що відображають буденність, до робіт, присвячених темі війни, на яких в своєрідному стилі вираженні розмови художниці Алевтини Кахідзе із матір’ю, яка залишилася у зоні бойових дій.
А далі до так званого образу часу в роботі Аліни Якобенко, яка символізує образ осягнення часу, як плинної і незмінної величини. Серія робіт Микити Шаленого, що представлена в центральному просторі приміщення, розповідає про стан страху, який нас постійно супроводжує. Страх, із яким народжується людина, який ніколи не покидає її, хоча і постійно видозмінюється. Художник у своїх роботах, так би мовити, пропонує рецепти подолання страху.
Робота Владислава Краснощока із циклу «Хронокапсули інклюз», яка представляє собою кришталевий келих радянських часів, наповнений фрагментами фотографій з минулого, засушеними рослинами, сушеною рибою, а також нагрудним військовим значком. Робота символізує консервування пам’яті і криє в собі якусь історію, до якої у нас сьогодні немає доступу.
Скульптура Назара Білика, розташована у вітрині галереї, також розповідає про пам’ять, як капсулу, в яку можна занурюватись, надаючи їй різної форми, а також вступаючи із нею у взаємодію.
Картина Дмитра Корнієнка розповідає про внутрішній супротив, внутрішній бій, який спроможний розбивати людину на частини – мікрокапсули, здатні за можливістю збиратися разом, а як ні – перебудовуватися в якусь іншу форму.
Олександр, відвідувач виставки, зауважив, що не дуже захоплений сучасним мистецтвом, зокрема данна виставка йому мало про що говорить:
«На моє власне переконання, мистецтво повинне одразу бити під дих, так би мовити. Із сучасників мені подобається найбільше Деміан Херст. На даній виставці припала до вподоби скульптура у вітрині, а також капсула пам’яті в келиху. Побачив у ній ще цікаву аналогію із радянською військовою традицією обмивати нагороди у келихах».
Художник Дмитро Білокінь також висловив свої думки з приводу сучасного мистецтва і презентованої виставки:
«Я не дуже задоволений побаченим, тому що мені більше подобаються виставки, які спонукають людину зануритись у певний світ. Для цього необхідно досконало побудувати саму структуру виставки, бездоганно поєднати експозицію із музикою і світлом. Виставка повинна транслювати особливий дух і простір».
За меседжем кураторів, виставка «Саспенс» – наче перегляд кінострічки, де ти – головний герой і режисер водночас. Але жоден не здогадується, що трапиться в наступній сцені.