«Серед українців будь-який хлопець із двору – це справжній воїн». Історія 20-річного командира відділення з Полтави, який воює у Сєвєродонецьку
Станіслав із Полтави, відомий серед побратимів за позивним «Айкос», нині воює в Сєвєродонецьку. У 20 років він є командиром відділення добровольчого «Легіону свобода» у складі Нацгвардії.
Про бойовий досвід, втрати та вплив війни він розповів в інтерв’ю журналісту Юрію Бутусову.
До початку війни Станіслав встиг закінчити школу, училище та 1 рік технікуму. Отримати фах будівельника, попрацювати й переїхати з Полтави до Києва, щоб змінити спосіб життя. Служити в армії не хотів, однак початок повномасштабної війни змінив плани хлопця.
«Я ніколи не хотів служити в армії, ніколи не планував. Але коли ці недобрі люди прийшли до нас на землю й почали конкретно нахабніти й убивати наших людей, мені урвався терпець».
У Києві Станіслав прожив майже місяць до моменту відкритого нападу росії на Україну. З початком війни одразу хотів піти до тероборони та військкомату, але місць не було. Йому обіцяли зателефонувати, просили почекати або й просто не відповідали на дзвінки. Товариш запропонував вступити до «Легіону свобода», з яким Станіслав згодом підписав контакт, а невдовзі поїхав на першу зачистку до Малої Стариці. Тоді він дізнався, що окупанти були від них на відстані 8 км.
До початку війни «Айкос» бойового досвіду не мав, тож спершу навчився поводження з автоматом.
«Сказати, що мене хтось вчив, то ні. Мені дали автомат, показали, як стріляти. Показали, як цілитися, розбирати й заряджати. Іншого досвіду я набирався у побратимів, у людей, із якими я зустрічався побіжно, спілкуючись з ними. Я їх слухав, спостерігав, як вони працюють. Як вони роблять свої справи. У кожного я взяв потроху і вийшов невеликий досвід».
У Сєвєродонецьку тривають постійні бої. Саме там воїн отримав великий досвід контактних боїв, коли «кулі біля вух літали». Зіткнення з росіянами сталося одразу ж після прибуття на позицію у перший день.
«Ми пробули на позиції 40 хвилин, не встигли навіть зрозуміти, що це за будівля і що де знаходиться. Встигли поскидати рюкзаки, перевести майже дух і через 40 хвилин стався перший бій. Вони полізли до нас грубо кажучи “лоб в лоб”. Втратили з 7 людей 5. Один пролежав нерухомо 12 годин і вночі йому вдалося відповзти, але він просто втік. Наступного дня вони приїхали маршруткою [...], як звичайні люди їздять на роботу, додому і в справах. Так само й вони прийшли до нас. Також зазнали значних втрат, я особисто вбив їхнього кулеметника, який насипав нам так, що ми не могли просто підняти голови».
«Айкос» має трофейну кулю, яка призначалася йому, але росіяни схибили. Понад сотню разів боєць бачив росіян у приціл, більш як 10 окупантів убив особисто. За його словами, разом із побратимами вони вбили приблизно взвод ворогів.
Відбиваючи атаку росіян одного разу, їм довелося просити сусідню позицію забрати вогонь на себе, щоб отримати можливість дати відсіч.
«Через кілька годин після другого бою ми їм знов дали зрозуміти, що живою силою взагалі немає сенсу лізти до нас, бо ми насиплемо так, що якщо один втече, то буде добре. Вони приїхали ще однією газелькою, вже евакуатором, щоб забрати свою маршрутку, але їм це не вдалося.Ми показали, що серед українців будь-який хлопець із двору – це справжній воїн».
Командиром відділення воїн став нещодавно, сам того не бажаючи. Його друг і командир загинув, отримавши важке осколкове поранення. За кілька днів він помер від зараження крові.
«Я лютував, плакав, я був злий. Мене нудило від того, що я побачив це все м’ясо, нутрощі. Це був удар нижче пояса. Це мене дуже сильно зачепило, коли він помер, я дізнався про це вчора, я взагалі випав просто з цього. У мене не було жодних емоцій, на мені не було лиця».
За словами бійця, його не цікавлять звання та медалі, бо основною його метою на війні є захист країни. Деякою мірою він звик до постійної загрози смерті, до прильотів і перестрілок, однак намагається зробити все можливе, щоб відновити можливість безпечного життя для інших. «Айкос» говорить, що війна змінила його ставлення до життя.
«Війна навчила мене жити. Завдяки війні я зрозумів, що дійсно хочу жити. Війна навчила мене бути серйозним, до деяких справ ставитися серйозно, зробила більш дисциплінованим, спокійним, стресостійким [...] Укріпила мене, загартувала, зробила з пацана чоловіка».