Вручення повісток – робота, яка не подобається нікому. Історія військовослужбовця з Полтавщини
Джерело – slovoidilo.ua
За плечима «Хохла» – морська піхота, Донбас, Харківщина і два добровільні повернення на фронт. Сьогодні 48-річний воїн із Лохвиці служить у ТЦК.
Свій позивний Олександр носить ще з 1995 року – від часу строкової служби в морській піхоті. Тоді підрозділи Військово-морських сил базувалися в Криму, а в армійському середовищі переважала російська мова. Історію воїна розповіли 17 лютого у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
За словами Олександра, перейти на російську мову він так і не зміг. Українська була для нього природною й органічною, тоді як російська «не лягала на язик». Саме через це до нього й «приклеївся» позивний «Хохол» і залишився з ним на десятиліття.
Після строкової служби повернувся до рідного міста і працював трактористом – спочатку в колгоспі, згодом у агропідприємстві. Багато років його робота була пов'язана з технікою та землею, але на початку 2015 року він вирішив піти до війська. Дочекався, коли закінчилися новорічні свята і наступного дня вже був з речами у військкоматі.
«Тоді я зрозумів, що на сході проти України воюють не просто якісь ополченці. І така мене взяла злость за ту несправедливість, шо отак одна держава просто ні з того ні з сього може влізти в іншу і диктувати якісь там умови. Я добре дружив з технікою і пішов у танкові війська, щоб особисто докласти зусиль вигнати окупантів з України», – каже солдат.
Підписав контракт з 1 танковою бригадою. Після фахового навчання спершу був механіком-радіотелефоністом, потім пройшов додаткову підготовку і став механіком-водієм БМП. У складі свого підрозділу брав участь у бойових діях на Донбасі. Коли завершився контракт – повернувся до цивільного життя.
Як воїн зустрів повномасштабну війну: бойовий досвід
Працював у фермерському господарстві. Разом з дружиною виховували трьох дітей. На початку 2022 року Олександр став готуватися до війни.
«Як і всі, читав новини. Про ту ж Білорусь, як там накопичуються війська. Було зрозуміло, що це не військові маневри. Звісно, я був готовий, що доведеться йти знову на війну. Але спочатку довелося "воювати" з дружиною: я сумку ранком складав, вона ввечері – розбирала. Та потім зрозуміла, що я все одно піду. Вдосвіта 24 лютого ми чули, як бомбили Миргород. І ранком я вже з речами був у ТЦК в Лохвиці. В обід – у Миргороді, а ввечері – у бригаді», – розповів воїн.
Військовий каже, що взяв із собою лише зміну білизни, рушник, зубну щітку, аптечку і блокнот із ручкою. Свої засоби захисту – бронежилет і каску, в яких воював у АТО – після демобілізації віддав волонтерам. Зброю та спорядження отримав уже в підрозділі 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького. Його зарахували на посаду стрільця-санітара у механізованому батальйоні.
Серцем «Хохол» рвався у Київ – до сина, який у той час проходив строкову службу в лавах ЗСУ та брав участь в обороні столиці. Та вже на початку березня і сам був на позиціях між Торецьком та Горлівкою. Тоді навчання як такого не було: на це просто не мали часу, бо російські війська активно просувалися Україною і Сили оборони мали їх зупинити. Ті, хто не мали воєнного досвіду, вчилися буквально на ходу – в таких атовців, як Олександр.
Підрозділ, у складі якого служив «Хохол», змінив на позиціях бійців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тоді на їхньому напрямку ворог не стільки застосовував штурмові дії, як намагався дистанційно знищити українську піхоту за допомогою танків, артилерії та РСЗВ.
Саме тоді Олександр уперше особисто «познайомився» з роботою 240-мм самохідного міномета «Тюльпан». Тим більше, що тоді їм у відповідь подавити ворожий вогонь було нічим. Основне завдання піхоти полягало в тому, щоб утримати зайняті позиції й вистояти під обстрілами.
Тоді на позиціях «Хохол» з побратимами стояли три місяці.. Поповнення підходило, однак повноцінної заміни особового складу довго не могли здійснити: були втрати, людей бракувало, залишати позиції було неможливо. В надважких умовах триматися допомагали прості речі: гумор та підтримка побратимів.
«Це ж друга сім'я, з якою ділили все: і воду, і хліб, і набої. Старалися шуткувати, підтримували один одного. Підміняли один одного, виручали. Дивилися один за одним, щоб нічого страшного не сталося. І зараз хлопців своїх не забуваю. Дзвонимо часто, намагаємося підтримати один одного, новинами обмінюємося», – каже Олександр..
Коли з'явилася така можливість, їх батальйон вивели з району бойових дій у тил на доукомплектування. За місяць повернулися на фронт – тепер на Харківський напрямок, де ЗСУ накопичували сили та засоби для контрнаступу.
На Ізюмському напрямку облаштовували й утримували позиції під безперервними обстрілами, відбивали атаки. Особовий склад зазнавав втрат.
«Інтенсивні бої були. Якщо не штурм, так обстріл – нас там розбирали як отченаш. Кожен день поповнення приходило. Було дуже важко, без відпочинку, майже без сну. Здоров'я у багатьох і так було підірване, але тоді ніхто не думав, є те здоров'я чи немає. Ми закопувалися, бо не копатимеш – буде обстріл і закопають тебе. А потім мені стало так погано, що евакуювали санітарним транспортом», – каже військовий.
Після лікування за місяць солдат повернувся до строю бригади – уже на посаду командира відділення розвідки стрілецького батальйону. Та через хворобу опорно-рухового апарату ледве міг самостійно пересуватися.
«Думали, що бігатиму, як раніше, а я пересувався як черепаха. Сказав командиру, хай дасть тачку і ПК: хлопці мене пхатимуть, а я відстрілюватимуся. Та було не до жартів, і мене перевели в резервний батальйон. Приїжджали рекрутери з бригад: дивилися на мене, та не брали. А в 41-й батальйон взяли, сказали, що таких набирають, робота буде. Я в підрозділі забезпечення на Донбасі три місяці виконував завдання. А коли здоров'я ще погіршилося, поставили перед вибором: виведення поза штат або переведення в тил», – каже солдат.
Робота в ТЦК: які обов’язки виконує воїн
За порадою командира Олександр взяв рекомендаційний лист у Другому відділі Миргородського районного ТЦК та СП та з вересня 2023 року його перевели на посаду стрільця-санітара взводу охорони. Виконує завдання відповідно до посадових обов'язків. Серед іншого, бере участь у мобілізаційних заходах.
Воїн каже, що оповіщення громадян – це робота, яка не подобається нікому з його товаришів по службі. Водночас, хтось має працювати над комплектуванням війська. Та й є наказ – має бути виконання. Стикатися доводиться з різними ситуаціями та реакціями людей: від поваги до ненависті. Ті, хто знає його особисто чи щось чув про його родину, ставляться з повагою. Інші намагаються принизити.
Олександр розповідає, що двічі добровільно долучався до війська. Каже, що служба для нього стала свідомим вибором. У його родині нині четверо чоловіків у пікселі: брат, племінник і зять також служать, а старший син зустрів повномасштабну війну під час строкової служби.
За словами воїна, ті, хто знає про його родинну історію, зазвичай утримуються від зайвих коментарів. Водночас під час заходів оповіщення йому доводиться стикатися з грубістю, хоча, каже, що усе відбувається виключно в межах закону.