В армії формують українську націю, яка знає, чому вона захищає свої землі, каже історик Вахтанг Кіпіані. Сьогодні він ще й військовослужбовець 13-ї бригади Національної гвардії «Хартія» і на службі формує національну свідомість у бійців:
«Наша мета – боєздатні військові колективи. Ми вважаємо, що коли людина добре знає, за що йде війна, це теж рятує її життя. Для неї ворог має лишатися ворогом у свідомості».
ЗМІСТ спілкувався із Вахтангом Кіпіані про національну свідомість у війську, вшанування української спадщини в Полтаві та засвоєння історичних уроків.
Боротьба за державу та переосмислення імперської історії на теренах Полтави
Історія міста сформувалася під впливом Полтавської битви 1709 року. Гетьман Іван Мазепа разом зі шведськими військами програв у війні, тож Російська імперія створила власні переможні наративи про баталію.
Вахтанг Кіпіані говорить, що Полтавська битва стала трагедією, яка відкинула шанс України побудувати державу на 200 років. Українці протягом століть мали підневільний статус:
«Потім, у часи української революції, нас так само на 70 років відкинули в розвитку. Якби ми не програли війну і будь-хто як Петлюра, Скоропадський або Болбочан очолював державу, яка вистояла, то Голодомору б не сталося».
Наслідком програшу в Полтавській битві стало утвердження в українському місті слави російської зброї. У публічному просторі встановили пам’ятки, які оспівували баталію:
«Полтава – один з уроків, який треба засвоїти. Коли триває війна, треба плекати й підтримувати державу. Владу завжди можна змінити, а ось державність можна втратити».
Наразі Полтава почала переосмислювати своє імперське минуле, тож місто у пошуках власних героїв. Під час вивчення різних періодів історії можна знайти видатних діячів області:
«Брати Шемети – політики та українізатори земського життя, а також редактори першої української газети “Хлібороб” на Полтавщині. Як багато вулиць імені братів Шеметів? Частина героїв доби УНР родом з історичної Полтавщини. Наприклад, командир Чорних Запорожців Петро Дяченко. Вулиць не вистачить, щоб назвати їх на честь діячів. Не треба, щоб президент цього хотів, а треба, щоб цього захотіла міська рада. І тоді місто або область набуватимуть українських рис».
Полтава має власних історичних героїв, які формували український простір. Проте, їхні будинки досі потребують належного догляду від міста та роботи над належним вшануванням:
«Я питав у Катерини Ямщикової, що там з хатою Патріарха Мстислава. Це неправильно, якщо не знайдуться ресурси, щоб зберегти будинок людини, яка організовувала українське життя, де б не була. Він створив найбільший український військовий цвинтар в Америці, але тільки останні роки про діяча почали говорити. Про Симона Петлюру знають більше, але деякі люди старшого віку негативно відгукуються. Місто могло б пишатись ним, Степаном Скрипником, Дяченком, Міхновським».
«Тюрми були радянськими університетами». Як існував рух опору на Полтавщині
У 1960-х роках протистояння системі об’єднало націоналістів, релігійних та культурних діячів. Вахтанг Кіпіані говорить, що у період правління Микити Хрущова опір був здебільшого культурним та ціннісним:
«Напевно найвизначнішим дисидентом з Полтави є колишній керівник “Просвіти” й народний депутат кількох скликань Микола Кульчинський. Уже в незалежній Україні він встановив пам'ятник Іванові Мазепі, де місцева влада десятиліттями робила все, щоб гетьмана тут не було».
У часи функціонування радянської системи дисидентами були люди, які хотіли змін та збереження української культури. До руху опору долучалися робітники, які писали відкриті листи владі, або ж гуртувалися і популяризували національну культуру. Їх спочатку намагались відмовити, потім карали, викликали по КДБ, звільняли з роботи.
Політична система намагалася зломити опір, тож відправляла дисидентів на заслання далеко від дому. Одна із жертв режиму – Оксана Мешко. Діячку з Полтавщини та учасницю Гельсінської групи ув’язнили на п’ять років за нібито антирадянську агітацію й пропаганду:
«З таборів поверталися більш загартованими. Багато людей з руху опору кажуть про те, що тюрми були радянськими університетами, де проходили справжню школу життя. І там була відносна свобода, в тому сенсі, що в камері ти міг говорити зі своїм побратимом про що завгодно».
Чому Полтава має шанувати власних історичних героїв
Попри чин українців у часи Радянського союзу, пам’ять про них у місті не пошанована досі. Вахтанг Кіпіані говорить, що люди не готові до змін, адже не розуміють важливості дій українських діячів.
ЗМІСТ писав, що у Полтаві не вдалося встановити на будинку меморіальну дошку першому очільнику «Просвіти» Григорію Коваленку через відмову власниці приміщення:
«Ця історія нагадує Чернігів. Колись журналістка Віра Курико пішла на вул. Рокосовського, сіла під будинком, де у 1970-х роках жив Левко Лук'яненко. Вона питала місцевих що це була за людина. Вони казали: “Дуже чемний, недопалки з вікон не викидав, сміття виносив, завжди вітався, говорив українською мовою". Давали дуже хороші характеристики. А потім спитала: "А як ви ставитесь до того, щоб назвати вулицю його іменем?" Тоді люди сказали: “А що він нам зробив?" Тобто людина, яка написала Акт незалежності, 26 років відбула в радянських таборах – ніщо».
Такі вчинки свідчать про неготовність суспільства гідного шанування українських діячів. Вахтанг Кіпіані говорить, що простір міста має відображати саме українську історію та наративи:
«Я приїздив у Полтаву чотири роки тому і пригадую, що у парку була могила комуністів, яких начебто зарубали “петлюрівці”. Це російська могила учасників СВО в центрі Полтави, бо тоді більшовики були учасниками цієї неоголошеної війни, як зараз. Вона ж не називається для росіян війною. Вони зроблять собі могилу “Мотороли” в центрі Полтави та всі кажуть, що так історично склалося.
Історик говорить, що на відміну від армії, у цивільному житті в людини є більше простору для власного вибору. Бажання до української ідентичності має базуватися на власній ініціативі:
«У цивільному житті, люди не мусять виконувати накази, бо над ними немає ніяких начальників і це дуже добре. Тому людина має бути свідома. Вона має виконувати суспільну роботу, наприклад, підтримувати українізацію в різних сферах. Не тому, що їй дали наказ, а тому, що вона відчуває внутрішню потребу. Треба формувати свідомість так, щоб з раннього дитинства до зрілого віку, людина перебувала в українському світі».
Історик пояснює, що важливо мати власний культурний простір, який відрізнятиме українську націю від росіян:
«Якщо вулиці в нас називаються так само як в Рязані чи в Тамбові, сюди прийде “рускій мір”. Якщо ми будемо говорити російською мовою, купувати російську книжку та фінансувати російський бюджет, то до нас прийде Росія».
«Треба, щоб полтавці знали – вони не вперше воюють за Україну». Як формують свідомість бійців «Хартії»
Працювати з історичною освітою солдатів у бригаді вважають принципово важливим. Ворог із дитинства формує в людини відчуття приналежності до російської нації. Вахтанг Кіпіані говорить, що у бригаді є люди, які жили в Україні постійно, проте не знають очевидних речей. Завданням історика у війську є пояснити за що триває сучасна війна:
«Наша мета, щоб військові колективи були боєздатними. Ми не розважаємо людей, розповідаючи про історію. Так само як інструктор, який розповідає про такмед. Його мета не ознайомити, а врятувати життя. Ми вважаємо, якщо людина добре знає за що триває війна, то це теж рятує її життя. Вона не буде здаватись ворогу, не буде вірити російській пропаганді. Для неї ворог буде ворогом у свідомості».
Історики у «Хартії» розповідають про воїнів у попередні епохи, аби бійці сучасної армії розуміли – вони не перші, хто протистоїть росіянам:
«Треба робити музейні експозиції, говорити у війську, щоб полтавці знали – вони не перші воюють за Україну з ворогом, який приходив сюди 100 років тому. Ми в нашій гуманітарній роботі пояснюємо за що йшли попередні війни, за що вони йдуть сьогодні, яка роль тих людей, чиї імена ми ставимо на плакати.
У бригаді є перелік видатних українських діячів. На цих прикладах історики показують тяглість традицій в Україні. Одна із них – насипати кургани, щоб вшанувати полеглих побратимів:
«Ми пішли шляхом 20 століття. Але колись, думаю, що тут з'явиться і Мазепа. Війна за незалежність, яка почалася у 1917 році не закінчилась до сьогодні. Фактично УНР тоді не змогла встояти, а ми мусимо, щоб виправдати їхній чин».
Вахтанг Кіпіані говорить, що якісна гуманітарна робота в армії перетворює людей з різних регіонів країни в єдину націю. У війську бійці мають змогу чути однакові українські наративи, які формують свідомість:
«Ми розповідаємо, що захищаємо державу, а сотню років тому на Харківщині або Полтавщині вихідці з Вовчанська чи Гадяча воювали за свої землі як і ти. Ми показуємо, що немає нічого надзвичайного в тому, щоб в час великих воєн міняти життєві плани. Людина має усвідомлювати, що не тільки Бандера з Шухевичем воювали за Україну, а й боєць з містечка чи села біля тебе. Вони не народилися воїнами. Вони були українцями, які усвідомили, що на них лежить відповідальність відновити державу».
Історик говорить, що наслідком роботи із національною свідомістю є поява мотивації у солдатів, для яких армія була абстрактним поняттям:
«Навіть ті, хто не дуже хотіли служити у війську, через кілька місяців стають цілком боєздатними бійцями цього великого організму. Ті, хто колись втікав, стають сержантами. Якщо людина буде розуміти, за що йде війна, то навіть у момент слабкості їй побратими підкажуть: "Слухай, не забувай про Бучу, Крути й Батурин».
Історичні паралелі між сучасною Україною та добою УНР
Вахтанг Кіпіані говорить, що українська нація за понад сто років значно змінилася. Демократичний світ визнав українців окремим народом із власною позицією:
«Якщо ми на 11 річницю війни говоримо в Полтаві, а не в Ужгороді, то це свідчення, що нація стоїть. Люди вже понад три роки плетуть сітки, донатять, збирають дрони. 100 років тому такого не було».
Історик говорить, що протягом 20 століття Україна самостійно намагалася протистояти ворогам. У часи Другої світової війни Українська повстанська армія протягом 10 років вела криваву боротьбу без західної підтримки:
«Зараз такого немає. Україна чітко говорить своїм голосом, своєю мовою. Ми маємо підтримку. Навіть Польща, яка була історичним ворогом, стала нашим історичним партнером».
Наразі сили України значно переважають, ніж сто років тому. Армія тримає фронт та має підтримку суспільства. Вахтанг Кіпіані говорить, що століття тому бійцям не вдалося втримати державу, проте зараз історичні помилки не можна допустити.
Обкладинка Катерини Василенко