Бої за Київ та служба в ТЦК: історія молодшого сержанта з Полтавщини
Колаж ЗМІСТу
Машівка на Полтавщині стала другим домом для воїна родом із Каховки на Херсонщині. «Циган» пройшов шлях від строкової служби до фронтових боїв, отримав кілька поранень Нині він несе службу у взводі охорони Полтавського ТЦК та СП.
Усього в нього є кілька відзнак – серед них «Золотий хрест», «Сталевий хрест», «Залізний хрест», медаль «Честь. Слава. Держава» від Київської міської ради та нагорода «За поранення». Сам Олександр каже, що він не заради нагород йшов на війну, а щоб виконувати поставлені завдання. Історію воїна 15 вересня розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.
Як воїн зустрів початок повномасштабної війни
Зі своїх 34 років «Циган» у війську майже шість. У 2015 році він відслужив півтора року строкової служби в одній з частин логістики, а потім – ще пів року за контрактом. По тому працював на підприємстві й не думав більше про військову службу.
Усе змінилося ранком 24 лютого 2022 року. Тоді він працював у Києві, але зранку вирушив до Дніпровського районного ТЦК, де комплектували 23-й окремий стрілецький батальйон. Уже наступного дня його зарахували до підрозділу.
Тоді ніхто особливо не думав про навчання – знадобився раніше здобутий досвід. Спочатку вони діяли в Києві, зокрема на Берестейці, а далі просувалися до околиць столиці, Бучі, Антонова, Дмитрівки та Забуччя, рухаючись уперед на адреналіні та виконуючи бойові завдання.
Їх підрозділ спочатку виявляв та протидіяв ворожим ДРГ у столиці та околицях. Брали активну участь у звільненні Київщини. Наприкінці квітня їх перекинули на Донеччину – до Новомихайлівки та Парасковіївки. Майже два місяці беззмінно були на ЛБЗ. Олександр, як командир відділення, був старшим на позиції.
«Тоді між двома нашими позиціями було 30 метрів. До росіян – 650. Ми з ними мали перестрілки, вони періодично намагалися нас штурмувати. А одного разу о пів на шосту ранку виїхали по нас працювати п'ятьма танками з різних боків. Шість годин нас рівняли з землею. Поки вони перезаряджалися, ще вісім "ураганів" прилетіло. Нам тоді дуже жорстко дісталося. Звісно, були загиблі – з 13 нас восьмеро залишилося. А потім пішла їхня піхота. Ми 12-х знищили», – каже молодший сержант.
Тоді ті, хто не був поранений, отримали контузії. Та можливості їхати в лікарню на лікування не було – виконували рекомендації медиків на місці. Коли їхнє відділення змінили, після короткого перепочинку за декілька кілометрів від лінії бойового зіткнення перекинули на інший напрямок – під Новодонецьке та Золоту Ниву.
У перерві між бойовими виходами молодший сержант встиг пройти навчання та бойове злагодження. Їх часто залучали до штурмових операцій, а керувати боєм і діяти малими та середніми групами навчали за протоколами НАТО. Британські інструктори приїжджали, навчали тактики та допомагали проводити бойове злагодження.
В обов'язки «Цигана», як командира відділення, входило не тільки ведення спостереження, а також управління боєм та контроль усього, що відбувається на позиціях та навколо. Головним обов'язком було збереження особового складу, наголошує військовий. Окрім того, загальне керівництво: кожному роз'яснити, де позиція, як правильно розставити людей. Не тільки керувати – але й воювати на рівні з підлеглими.
«Циган» каже, що постійно були там, де щось відбувалося: як не їх підрозділ штурмував ворога, так відбивали атаки противника. Попри молодий вік, з підлеглими завжди знаходив спільну мову.
«Як до мене поступала нова людина, я проводив, ознайомлював з позицією, показував де і як правильно проходити тощо. Було, розповідали мені "та я знаю". Казав: ти знаєш своє, а тут ти слухай, що я тобі говорю. А потім, як показала практика, коли ми приймаємо бій, всі бачать, що і як я роблю, як керую особовим складом, у людей одразу змінюється ставлення. Розуміють, чому мають мене слухати, і мій вплив підкріплюється, скажімо так, вагомими аргументами», – каже Олександр.
Військовий про перші поранення та бої
Разом із підрозділом брав участь у штурмі Павлівки поблизу Вугледара, бувши прикомандированим до 68-ї окремої єгерської бригади. Спершу утримати село не вдалося – довелося відкотитися, проте за тиждень вони повернулися і закріпили позиції, завдавши суттєвих втрат російським морпіхам.
Більшість часу Олександр із відділенням перебував безпосередньо на «нулі», швидко пристосовуючись до польових умов. Навіть у бліндажах вони вдосконалювали простір, намагаючись створити максимально комфортні й безпечні умови: копали туалети, облаштовували окопи, забезпечували власний захист – розуміючи, що виживання важливіше за будь-які зручності.
Наприкінці листопада 2022 року він отримав перше поранення – уламок 120-міліметрової міни роздробив плече. Лікування тривало три місяці, після чого Олександр повернувся у підрозділ, тепер уже в Серебрянське лісництво на межі Донеччини та Луганщини.
«Навіть у новинах було, як ми штурманули. Наша група взяла полонених. Вибили близько трьох квадратних кілометрів території. Ми довго тоді стояли один проти одного там, перестрілювалися. А потім зрозуміли, що треба щось зробити. І зробили. Нас було 20 людей – дві групи. Ліворуч стояла 63-тя бригада, праворуч 60-та, до якої ми тоді були прикомандировані. І от ми удвадцятьох насипали росіянам добряче», – розповів захисник.
Тут його група захопила полонених і звільнила близько трьох квадратних кілометрів території. Разом із двадцятьма іншими бійцями вони тримали позиції, стріляли та координували дії з сусідніми бригадами.
Восени 2023 року, неподалік Кремінної, Олександр отримав друге поранення – уламок 80-мм міни влучив у коліно, але він відмовився від евакуації і лікувався в польовому медичному пункті близько місяця. Незабаром після цього підрозділ був перекинутий під Куп’янськ, де вони продовжували бойові дії, захоплювали полонених і здобували перевагу навіть у чисельно меншості.
«Тоді було не до розпитування, головна моя задача була – вивезти полонених, це наш обмінний фонд та джерело інформації про плани ворога. Один із полонених сказав, що за ними ще з пів тисячі росіян. Нас тоді було лише четверо, тож довелося відходити й займати оборону. Але це вже інша історія», – каже молодший сержант.
Попри поранення та контузії, здоров’я дало збій: права рука не відновила повної рухомості, а коліно давало ускладнення. На початку 2025 року його направили на ВЛК, яка визначила обмежену придатність до служби – лише в тилових підрозділах.
Про роботу у Полтавському ТЦК
Олександр перевівся до Полтавського районного ТЦК та СП, де з 6 липня служить у взводі охорони і супроводжує призовників до медичних комісій.
Попри відносно спокійні обов’язки, морально буває непросто. Часто військовозобов’язані намагаються довести, що він «повинен спочатку воювати», а вони для війни «не створені». Проте розповіді про пройдений шлях і досвід змінюють ставлення людей. Дехто навіть питає поради щодо вибору підрозділу або навичок, які допомагають вижити.
Для Олександра головне – мотивація. Він переконаний, що якщо зараз не відстоювати країну, можна втратити все. Пам’ятаючи 2014 рік, він розуміє, що поступка ворогу обернулася б життям під окупацією. У 2022-му зіткнулися з іншим, жорстоким ворогом, який не залишає після себе нічого живого.
Тому кожен клаптик української землі потрібно захищати, бо за кордоном ніхто не прийде на допомогу – боронити треба власними силами. Ця чітка позиція визначає його службу і сьогодні: навіть у тилу він залишає себе корисним і готовим до будь-яких випробувань.