Історія будівельниці аеродромів з Полтавщини, яка стала бойовою медикинею
Фото – 5 окрема важка механізована бригада
Вікторія «Бандітка» пережила окупацію на Київщині, а згодом долучилася до війська. Жінка допомагає бійцям, працює з пораненими й тримає зв’язок із тими, кого евакуювали на лікування.
Історію бойової медикині розповіли на сторінці 5-ї окремої важкої механізованої бригади 9 липня.
Вікторії – медикиня ремонтно-відновлювального батальйону 5 ОВМБр. Жінка родом з Полтавщини, а до повномасштабного вторгнення проживала в Броварському районі разом з дітьми. За фахом Вікторія – будівельниця доріг та аеродромів.
У перші тижні повномасштабного вторгнення жінка з дітьми пережили окупацію. Згодом вона вивезла родину в безпечне місце й повернулася. Спочатку жінка волонтерила, а згодом вирішила долучитися до лав армії.
Потрапити в бригаду не виходило через низьку вагу, проте через деякий час Вікторії вдалося її набрати й долучитися до медичної роти.
Медичної освіти у жінки не було, тож вона пройшла курси БЗВП і бойової медицини. Спочатку служила в медичній роті, а нині – у ремонтно-відновлювальному батальйоні. У бригаді пишуть, що Вікторія любить собак, а вдома її чекає такса, на ім'я Баді, а на службі з'явилося цуценя Степан, якого евакуювали з-під обстрілів.
Раніше ЗМІСТ писав як полтавець Борис «Джонсон» прикриває українське небо від ворожих дронів.
«Джонсон» командує відділенням зенітно-кулеметного взводу у складі 91-го окремого протитанкового батальйону та щодня тримає українське небо під контролем.
Борис каже, що сам просився саме на цю позицію. Його головна зброя – важкий кулемет Canik M2, а ще бінокль, прожектор і власні руки, які, як каже боєць, повинні «тримати ритм роботи», коли ворог намагається прорвати оборону.
«Бо шахеди летять на наші дороги, машини, склади, на наших хлопців. І на наших рідних у тилу», – говорить захисник.
День «Джонсона» – це чергування, спека, кілька годин сну та знову небо, яке не можна залишити без захисту. На фронті він із 2022 року, спершу був сапером, згодом став кулеметником. Зізнається, що колись вірив у швидке завершення війни.
За час служби Борис навчився терпіння та довірі до побратимів. Особливо запам’ятав слова одного з них: «Якщо я не піду – не піде й сусід». Побратима вже немає, але ці слова звучать для воїна як обов’язок перед іншими.
До війни захисник мав власну справу – торгував інструментами. Після перемоги мріє повернутися до мирної роботи, виростити внучку та нарешті побути поруч із родиною.