Не класицизмом єдиним. Полтавські будівлі в стилі модернізму

Автор: Оксана Бєлявська, 10 квітня, 17:55

Фото: П'ять помітних зразків архітектури модернізму в Полтаві


Що є архітектурною візитівкою Полтави? Напевно, ансамбль Круглої площі й Краєзнавчий музей, відповісте ви. Ці будівлі ми знаємо й любимо. А от про модерністські споруди знаємо незаслужено мало. Ця архітектура є для нас незвичною, бо її слід сприймати не лише емоційно, але й логічно. Разом з членкинею ГO Save Poltava, науковою співробітницею Полтавського краєзнавчого музею імені В. Кричевського Оксаною Бєлявською ми обрали п’ять будівель, які створюють образ модерної Полтави. Розповідаємо і показуємо, на що варто дивитися, аби зрозуміти модерністську архітектуру.

 

Полтава – симпатичне місто, комфортне для проживання і художнього сприйняття. Містяни, не замислюючись, пов’язують архітектурну Полтаву з класицизмом. Усі давно звикли, що узагальнений образ Полтави формують білостінні колонні будівлі ансамблю Круглої площі, монумент Слави у центрі Корпусного саду, Біла альтанка на Соборному майдані. У продовження візуального ряду вимальовуються подібні будинки, як-от Інститут шляхетних дівчат (тепер Національний університет «Полтавська політехніка імені Ю. Кондратюка») чи Богоугодний заклад (нині головний корпус обласної лікарні імені М. Скліфосовського). Сюди можна віднести будівлі Південного і Київського залізничних вокзалів: хоч вони й радянські, але за виглядом подібні до історичних, бо мають колони і ліпний декор на фасадах.

Кінотеатр імені І. Котляревського (будинок Дворянського зібрання) та капітель його колони. Джерело фото - savepoltava.city, ukrainaincognita.com

У другому колі цікавості для полтавців, напевне, стануть Краєзнавчий музей (колишнє Полтавське губернське земство), Успенський собор, Спаська церква, Хрестовоздвиженський монастир. Ці архітектурні об’єкти є помітними, ба навіть унікальними, але їхня стилістика відмінна від класицизму. Утім, вони не створюють конкуренції панівному архітектурному стилю, радше сприймаються як одиничні вкраплення в тканині міста.

Будинок на вулиці Небесної Сотні "цитує" шестикутні вікна Краєзнавчого музею. Джерела - kolokray.com, інстаграм Романа Гежі@tse_poltava

Та хіба це все, чим може похвалитися Полтава? Невже за добру другу половину ХХ століття у місті нічого цінного не побудували? Чи, може, містяни оминають увагою місцеві архітектурні цікавинки, бо не знають, на що дивитися і де шукати? Ми не володіємо доступною інформацією про будівлі, які не вписуються у рамки місцевого класицизму. А тому й сприймаємо їх як малоцінні, хоча насправді це далеко не так. Спробуємо показати, наскільки хибним є уявлення, що полтавська архітектура другої половини минулого століття не варта уваги. Отже, мова йде про полтавські будівлі доби модернізму 1960–1980-х років.

Усе пояснюється просто: свого часу місцева суспільна думка не сприйняла новітню архітектуру як унікальні витвори, котрі зупиняють глядача своєю незвичністю, яскравою відмінністю від узвичаєного, майже рідного провінційного класицизму. Ці будівлі викликають суперечки і спонукають до критики. Тепер, коли минуло півстоліття, варто неупереджено подивитися на об’єкти модернізму минулого століття. Тоді можна буде зрозуміти, що на тлі полтавського історичного середовища це були не примітивні споруди без зовнішніх прикрас виключно задля утилітарних цілей, а ознаки розблокування творчого архітектурного процесу. Адже до середини ХХ століття проектувати і будувати в Радянському Союзі було дозволено лише в класицистичній стилістиці, а у провінційній Полтаві – й поготів.

 

Музичне училище імені М. Лисенка

У 1971 році архітектурні стандарти історичного центру порушила нова будівля музичного училища, спроєктована полтавським архітектором Миколою Дереньком. Її адреса – вулиця Соборності, 11, навпроти Спаської церкви. Природно, що полтавці очікували побачити нове музикалище, витримане в класицистичному дусі портиків, білих колон, симетрії, як на Круглій площі або на кшталт Білої альтанки. Інший варіант – будівля з національно-романтичним ухилом – з башточками, кольоровими керамічними плитками, черепичними дахами, шестикутними вікнами, бо поряд розташований Краєзнавчий музей у стилі українського модерну. Натомість історичне середовище отримало абсолютно несхожу на попередні взірці споруду, котра притягувала око і змушувала про себе говорити.

Музичне училище імені М. Лисенка. Сучасний вигляд. Фото Катерини Пєшикової

Вона була інакшою! Незвичні великі форми, значні площі засклення, відсутність традиційних для сприйняття дрібних архітектурних деталей, вінцевих карнизів, схилових дахів, а вхід прихований за строєм модернізованих колонних опор. У комплексі ця будівля створювала образ модерної індустріальної архітектури. Вона була гармонійною завдяки дотриманню правильних пропорцій, мала співмірний з середовищем масштаб, а ритміка її фасадних композицій відповідала матеріалам і техніці оздоблення. На початку свого життя фасадні стіни музичного училища були пофарбовані у світло-сірий колір, а шість призматичних колон входу акцентувалися яскравим жовтим.

Полтавці звикли до будинків з цегли, а тут – бетон. Усі чекали, що фасадні стіни будуть оштукатуреними і пофарбованими в білий або вохристий ‑ вони ж сірі, шорсткі і великофактурні. Хотіли бачити обрамлення навколо вікон і ліпнину ‑ натомість гладкі стінові площини з суворими прямокутними отворами. Мабуть, будівля в сірому кольорі та без деталей на фасадах є непривабливою та неоковирною? Це не так, бо величезне складчасте засклення на головному фасаді утворює складну форму з різним ступенем освітленості площин, а глибока тінь входу не дає глядачу нудьгувати, притягує увагу, до того ж пропонує прихисток від сонця і дощу.

Історичний вигляд музичного училища. Фото 1980 р.

За усталеним уявленням полтавців нова споруда обов’язково має бути гігантською, але ні, музикалище анітрохи не більше за сусідні історичні будинки і домірне до людських розмірів. Якби новобудову бездумно поставили в одну лінію з фронтом забудови вулиці, то вона стала б доволі агресивним втручанням в усталене середовище. Проте і ця проблема була компенсована: будівлю заглибили в квартал, а перед нею влаштували площу з квітковими клумбами. Щоб злегка приховати модерністський архітектурний об’єкт, створили зелені «лаштунки» з шеренги лип, які відділяють училище від проїжджої частини вулиці Соборності.

Будівля музичного училища була у свій час найпримітнішою завдяки розташуванню в історичному центрі, але не єдиною у міській тканині. Інші об’єкти нетрадиційного образу вже зводилися у повоєнній частині Полтави. Наприклад, у 1967 році на вулиці Соборності з’явилося цілих дві нові будівлі: готель «Київ» на перехресті вулиць Сінної і Соборності архітектор А. Лобода) та ательє «Сніжинка» (нині «Приватбанк») на вул. Соборності, 70 (архітектор П. Черняховець). Модерністські споруди створювали нові містобудівні акценти: їх зводили на магістральних вулицях, перед ними обов’язково залишали відкриті простори, за рахунок яких з’являлися можливості сприймати будівлю не фрагментарно, а цілісно.

 

Будинок політичної просвіти

За проектом уже згадуваного М. Деренька у 1974 році спорудили Будинок політичної просвіти на вулиці Європейській, 49. Тепер у ньому міститься Полтавський симфонічний оркестр, а сама будівля через неодноразові зміни призначення зазнала перетворень як зсередини, так і ззовні.

Будинок симфонічного оркестру (раніше Будинок політпросвіти). Сучасний вигляд.

Її композиція – це поєднання кількох великих геометричних форм. На головному фасаді ці форми проявляються у вигляді центральної частини ‑ ризаліту, що витупає за основну площину зовнішньої стіни в обрамленні масивних прямокутних стовпів-пілонів. Жорсткість архітектурної форми пом’якшується за рахунок зміни ступеню освітленості поверхонь. Це додає пластичності фасадному рельєфу. Видовжені пропорції пілонів підкреслені великим вертикальним вікнами сходовень, що візуально зливаються у суцільну смугу, натомість головний вхід акцентований горизонтальним прозорим заскленим об’ємом тамбуру. Ритмічне чергування скляних площин першого поверху візуально зупинене широкою бетонною горизонтальною балкою. Натомість вищі поверхи вирішені спокійніше – прямокутні вікна кабінетів однакові за розмірами і розташовані на однаковій відстані одне від одного. За рахунок кольорового фарбування простінків створювалася візія нерозривних горизонтальних смуг поверхів.

Історичний вигляд Будинку політпросвіти. Фото 1974 року.

Композиційний прийом приховування входу, що прослідковується в цій та інших модерністських об‘єктах, – це відгомін авангардної архітектури 1920–1930-х років. Ідею підняття будинку на опори зі звільненням простору першого поверху для озеленення започаткував і успішно реалізовував французький архітектор і теоретик Ле Корбюз’є. Її підхопили і переосмислили радянські конструктивісти, а за часів модерністської хвилі 1960–80-х «будинок на опорах» перетворився у раціональну зорову ілюзію, коли за склом або в глибокій тіні зберігалася корисна площа першого поверху.

Будинок на ніжках на Русанівському житломасиві Києва. Джерело - bzh.life

 

Кінотеатр «Полтава»

Прикладом пізнього полтавського модернізму стала будівля широкоформатного кінотеатру «Полтава» (нині кіноконцертний зал «Листопад») на вулиці Соборності, 58, зведена у 1982 році за проєктом архітектора Лева Хвана.

Палац дозвілля "Листопад". Сучасний вигляд. Фото Катерини Пєшикової

На той час у Полтаві вже існувала відповідна індустріальна база з досить широким переліком уніфікованих конструктивних елементів (стійки, балки, плити), які випускалися серійно. Автор міг компонувати будівлю з цих елементів, що дозволило йому поєднати кілька композиційно-стильових прийомів: заглиблений вхід з опорами-ніжками, щільний ритм вертикальних пілонів вищих рівнів, великі площини глухих стін бічних фасадів з вузькими вікнам-бійницями, локальну симетрію основної будівлі кінотеатру і касового залу з асиметричністю усього комплексу.

Історичий вигляд кінотеатру "Полтава". Фото 1985 року

Площа перед кінотеатром була необхідна за функцією, але водночас сам факт її утворення свідчив про дотримання та осучаснення принципу містобудівних перспектив, започаткованого реконструкцією Полтави початку ХІХ століття, коли обабіч головного проспекту лежать відкриті простори з парадними будівлями.

 

Центральний автовокзал

Досить швидко споруди новітньої архітектури вийшли за межі старої Полтави і перемістилися до мікрорайонів, де вони сприймалися більш органічно, ніж у історичному центрі. Освоювані території не були обтяжені об’єктами попередніх часів, тому поле для містобудівних експериментів було відкритим, хоча і регламентованим загальнодержавними настановами щодо економії, уніфікації, типізації та індустріалізації будівництва. Якщо на житлових будинках досягти яскравої образності архітекторам не вдавалося, то громадські споруди вирізнялися з-поміж них неординарністю вирішень.

У 1988 році перспективу вулиці Великотирнівської замкнула будівля нового автовокзалу, зведеного за проєктом архітекторки Валентини Богаченко. Якщо полтавські першопрохідці у модернізмі спиралися на здобутки конструктивістів, то пізні автори ставали дедалі сміливішими у пошуках нових форм і образів. Автовокзал на Алмазному вирізняється активною динамікою, об’ємно-просторової композиції, що є абсолютно логічним з огляду на функціональне призначення об’єкту.

Центральний автовокзал. Сучасний вигляд з боку міста. Фото Катерини Пєшикової

Створюючи образ будівлі, авторка поєднала обидві складові архітектурної форми: емоційну – ту, що відчуваємо, і формальну – ту, яку можна порахувати і виміряти. За рахунок помітного переважання горизонтальних розмірів споруди в цілому над вертикальними утворилося відчуття горизонтального руху, властивого пересуванню автотранспортом. Задля матеріальної реалізації ідейного задуму поєднані різноманітні властивості архітектурної форми. Для прикладу, контрастно поєднані матеріали – скло і бетон, фактури поверхні – гладка прозора і груба шорстка, габарити елементів – довгі горизонталі і короткі вертикалі, положення у просторі – заглиблені вікна і виступаючі стіни. У такий спосіб архітекторка зуміла передати рух і зупинку, динаміку і відпочинок, день і ніч, тимчасовість і незмінність.

Центральний автовокзал. Сучасний вигляд з боку платформ. Фото Катерини Пєшикової

Незважаючи на зорову важкість бетону, з якого зведений автовокзал, і масивні форми контрастних пропорцій, будівля не сприймається важкою та незграбною. Навпаки, вона легка і вишукана завдяки великій площі засклення, врівноваженій асиметрії і правильно розрахованому, домірному до людини масштабу. При чималих абсолютних габаритах споруда не виглядає гігантською і загрозливою завдяки членуванню на окремі, менші за розмірами елементи (вікна, ґанок, розподіл на поверхи, вертикальний стовп входу, козирок-навіс), які не викликають у глядача відчуття незбагненного занепокоєння.

Історичний вигляд центрального автовокзалу. Фото 1988 року

 

Кінотеатр «Алмаз»

До числа містотвірних об’єктів модерністської архітектури належить кінотеатр «Алмаз» на вулиці Героїв Сталінграда, 1, спроєктований архітектором Миколою Матяшем. Він споруджений у 1989 році для мешканців мікрорайону. Будівля вирізняється суворою раціональністю, втім, не позбавлена елегантності завдяки гармонійному співвідношенню маси форм (матеріальне тіло ‑ стіни) і простору антиформ (отвори і заглиблення – вікна, входи). У композиції архітектурного твору якнайповніше виявлений задум глибокого порталу на опорах і теми запрошення відвідувачів до фойє другого поверху. Рельєф головного фасаду кінотеатру максимально стриманий, структурний, розрахований на сприйняття архітектури зсередини.

Кінотеатр "Алмаз". Сучасний вигляд

Автор свідомо не зацікавлює людину зовнішніми принадами будівлі, натомість спонукає якнайшвидше потрапити всередину, пропонує зайти через широкий вхід і через величезні вікна другого поверху відчути невіддільність внутрішньої і зовнішньої архітектури. Такий підхід є кардинально відмінним від концепції традиційних історичних стилів, які спрямовують глядача через декоровані фасади до очікувано пишного інтер’єру. Модерністи вводили людину до внутрішнього, майже безперешкодного, простору, створювали відчуття її одночасної присутності по обидва боки матеріальної оболонки будівлі. Це укріплювало верховенство індивідуума в архітектурі, а не навпаки.

Історичний вигляд кінотеатру "Алмаз". Фото 1989 року

 

Висновки

Тепер, з часової відстані в 50 років, можна неупереджено стверджувати, що Полтава не пасла задніх у творчих процесах української архітектури другої половини ХХ століття. Об’єкти, які тоді з’явилися в місті, є нічим іншим, як взірцями новітнього стилю.

Радикальна відмінність новобудов від ансамблю Круглої площі, Білої альтанки, будинку Краєзнавчого музею і досі бентежить укомфортовану свідомість містянина. Підсвідомий опір змінам заважає усвідомити, що твори полтавських модерністів заслуговують на увагу, вивчення і пошану. Ще й досі негативний емоційній наліт супроводжує архітектуру 1960–1990-х років, знецінюючи роботу авторів відсилками до ідеологічно заангажованих штампів «стандартності», «сірості», «типовості», «хрущовщини». Натомість давно пора обґрунтовано проаналізувати їхню творчість в умовах тодішніх тенденцій гуманізації архітектури. Насправді полтавські архітектори, хоча із затримкою у 40–50 років, втілювали в життя раніші авангардні напрацювання. Через місцеву провінційність і ментальну неспішність здобутки авангарду майже не віддзеркалилися у міському середовищі в 30-х роках минулого століття.

Модерністські образи вносили дискомфорт в усталене міське середовище, були незвичними і незрозумілими, але водночас вони осучаснювали патріархальну Полтаву, знижували рівень архітектурного консерватизму. А їхні автори, вичерпуючи засади інтернаціонального стилю, закладали основи для формування майбутніх національних особливостей, що непевними паростками проявилися в окремих полтавських будовах часів незалежної України.

Перелік унікальних міських об’єктів доби модернізму далеко не обмежується розглянутими будівлями. Однак і їх побачити в первісному вигляді вже неможливо – хіба що на світлинах радянських часів. Невгамовні поліпшувачі від бізнесу перетворюють індивідуальні авторські твори на щось інше, що допоки не має наукового визначення. Отже, ідіть Полтавою, роздивляйтеся, порівнюйте, оцінюйте і шануйте полтавських архітекторів-модерністів.

Обкладинка Марини Вісич

Інфографіка Оксани Бєлявської та Марини Вісич

Архівні світлини надані Оксаною Бєлявською

Джерела світлин

Музичне училище ім. М. В. Лисенка: Полтава: фотоальбом / [фото Е. А. Дерлеменко, Е. В. Ширай; авт. текста И. С. Бокий]. – К.: Мыстэцтво, 1980. – 112 с.

Будинок політичної просвіти: Строительство и архитектура. – 1974. – №7. – С. 7.

Кінотеатр «Полтава»: Державний архів Полтавської області. Ф. Р. – Т 3.‑№ 25432.

Автовокзал: Комплект открыток «Полтава» / [фото Е. Гаврилова, ред. Н. Смирнова],‑ М.: Плакат, 1988. – 18 сюж.

Кінотеатр «Алмаз»: світлина В. М. Черкаса, 1989 р., джерело: архів газети «Зоря Полтавщини».

Опублікована: 10 квітня 2020


Коментарі

Від {{ com.user.name }} {{ com.user.lastname }}, {{ com.created_at }}
{{ com.content }}

Від {{ child.user.name }} {{ child.user.lastname }}, {{ child.created_at }}
{{ child.content }}



Зареєструйтесь, щоб мати можливість коментувати

Реєстрація