Перша будівля відбудованої Круглої площі. Як Вайнгорт врятував Дворянське зібрання і дав йому друге життя

Будівля дворянського зібрання у Полтаві перетворилася на Кінотеатр імені І. П. Котляревського після Другої світової війни. У 1943 році, коли з міста відступали німецькі війська, Полтава була сильно зруйнована.

За словами доктора історичних наук, професорки Людмили Бабенко, німецькі війська зруйнували Полтаву майже вщент. Руйнували не лише критичну інфраструктуру, а й архітектурний центр міста та житлові будівлі.

Як пише у своїх спогадах Лев Вайнгорт, головний архітектор Полтави 1939–1970 років, центр міста являв собою непролазні гори цегли та щебеню. Понівечені вогнем металеві конструкції, залишки фасадів з порожніми очницями вибитих вікон прикрашали таблички «Мін немає». Полтавці, які пережили ці всі події, потроху розбирали руїни на будматеріали для власних потреб, адже наближалася зима.

Відновлення руїн історичного центру Полтави не було таким очевидним рішенням для радянського керівництва. На початку відбудови існували різні проекти, і тому числі і такі, що передбачали повну перебудову центру міста. У тому, що у місті залишився історичний центр із круглою площею, основна роль Лева Вайнгорта. Першою будівлею у відновленій круглій площі став Будинок дворянського зібрання.

Його одразу перебудовували як кінотеатр. Можливо, одна із причин цього полягала в особливому ставленні радянської влади до кінематографа – він вважався одним із найдієвіших способів пропаганди. А ідеологічна робота та розбудова мережі кінотеатрів входили і до п’ятирічного плану відбудови Радянської держави, поряд із промисловістю та транспортом. Адже після війни дух населення був підірваний. Люди пережили жахи війни, окупацію, репресії, частина солдатів пройшла за кордони радянської держави і побачили рівень життя у Європі.

До того ж раніше, у сквері поруч із Будинком дворянського зібрання, коли у 20-30-х роках ХХ століття там діяв клуб імені Карла Маркса, працював літній кінотеатр простонеба. Тоді ще крутили німе кіно, і, як акомпанемент до подій на екрані, у сквері грала жива музика. 

Тож саме будівлю Дворянського зібрання у ансамблі Круглої площі відбудували першою ще у 1946 році. Новозбудований кінотеатр мав два зали: малий на першому поверсі і великий – на другому. Загалом кінотеатр був розрахований на 900 місць. 

На цей час Полтава ще переважно стояла в руїнах. Радянська влада проводила відбудову нерівномірно – в першу чергу кошти спрямовували на об’єкти важкої промисловості. Відбудова Полтави завершилася лише на початок 60-х років. Попри гостру житлову кризу, тисняву комуналок, холодні підвали й гуртожитки, а також важку працю в умовах повоєнної відбудови, у мешканців Полтави вже з 1946 року з’явилася можливість бодай ненадовго відволіктися від суворого повсякдення. 

Першу афішу сеансів у новому кінотеатрі Зоря Полтавщини надрукувала 24 вересня 1946 року. Показували фільм «Давид Гурамішвілі» – грузинський історичний біографічний фільм 1945 року. Полтавські краєзнавці пишуть, що спочатку будівля не мала вбиралень та стільців у фойє, але полтавці все одно годинами стояли у чергах за квитками.

У перші роки після завершення війни та відбудови нового кінотеатру на великому екрані переважно показували «легке» кіно, особливо музичні комедії. Це можна помітити, переглядаючи афіші у Зорі Полтавщини. Наприклад, у 1949 році у «Котлярику» показували: військову комедію «Неспокійне господарство» 1946 р., музичну комедію «Свинарка і пастух» 1941 р., музичну комедію «Щасливий рейс» 1947 р., фільм-оперу «Черевички», екранізацію «Ночі перед Різдвом» Миколи Гоголя 1944 р., війському музичну мелодраму «В шість годин вечора після війни» 1944 р., музичну романтичну комедію «Старовинний водевіль» 1946 р., романтичну комедія «Моя любов» 1940 р., комедію «Новий Гулівер» 1935 року – гостросоціальну радянська сатира, перший радянський фільм, де поєднали лялькову анімацію із живою грою актора.

11 і 12 лютого 1949 року у Котлярику показували фільм «Далека наречена» – першу музичну комедія туркменського кінематографа 1948 року, про донського козака Захара Гарбуза і його мандрівку до дівчини Гюзель, в яку він закохався заочно (цікаве прізвище у головного героя).

Хоч переважав легкий контент, мала місце частина героїчних і драматичних фільмів, таких як воєнна драма «Чекай на мене» 1946 р., героїко-пригодницька стрічка «Мужність» 1939 р., військовий пригодницький драматичний фільм «Танкер Дербент» 1941 р.

Більшість серйозне ідеологічне кіно часто показували до певної дати: 8 березня 1949 року у малому залі крутили фільм «Маріте» – литовську військову драму 1948 року про партизанку Маріте. До 30 річниці українського комсомолу проводили цілий кінофестиваль 19-23 червня, де показували героїко-драматичні стрічки «Рядовий Олександр Матросов», «Подвиг розвідника», «Два бійця», «Тринадцять», «Валерій Чкалов». фільми показували і вдень і ввечері в обох залах.   

21-28 лютого 1949 проходив кінофестиваль присвячений 11 з’їзду комсомолу. Показували фільми «Молода гвардія» – радянська воєнна драма 1948 р про війну, з героїзацією, з пропагандою, все як треба, «Повість про справжню людину» – військова біографічна драма 1948 року, «Як Гартувалась Сталь» – історико-революційна героїчна драма 1942 року про події 1918 р і боротьби радянських проти німців, «Олександр Пархоменко» – історико-біографічна військова драма 1942 р про цього діяча, червоного комісара який боровся за радянську владу у 1918 році.

Помітно, що в кінотеатрі показували переважно не новинки, а фільми, яким було вже по кілька, а то й десять років. Причина полягала не лише в тому, що кіновиробництво не могло задовольнити попит на нові стрічки. У повоєнному СРСР виробництво фільмів різко скоротилося через суворий ідеологічний контроль, тож кінотеатри поверталися до старих картин. Телебачення ж іще не стало масовим явищем, а отже, кіно залишалося одним із головних доступних способів провести дозвілля поза домом.

Ще було таке явище як «трофейні фільми» – радянська армія у травні 1945 року вивезла з Берліну державний німецький кіноархів (Рейхсфільмархів). Вивезені стрічки перекладали, цензурували моменти, які не варто було бачити жителям країни комунізму, і випускали на екрани. У Полтаві 8 липня 1949 року так показували трофейний фільм «Останній раунд» («Die letzte Runde» (Німеччина, 1940 рік) – німецьку спортивну драму про бокс. Фільм демонстрували у великому залі кінотеатру.

У 1961 році у Полтаві відкрили ще один кінотеатр «Колос», у відбудований будівлі колишнього просвітницького будинку імені Миколи Гоголя. Це будівлю відбудовували вже у більш спокійний і мирний час. Життя налагоджувалося, будували житло, і вже у трохи іншому світі у 60-х роках на екранах полтавських кінотеатрів крутили закордонне кіно-диво «Фантомаса».

Кінотеатр Котляревського функціонував до 2010 року. Після цього певний час кінотеатр хоч і зберігався, але кіно у ньому вже не показували. В ніч на 9 грудня 2020-го, у будівлі сталася масштабна пожежа, внаслідок якої вона зазнала значних пошкоджень. Після цього провели протиаварійні та консерваційні роботи, але повноцінна реставрація досі залишається невирішеним питанням.

Будинок, який пережив руйнування Другої світової війни, відбудову та близько шести десятиліть роботи кінотеатру, знову чекає на своє майбутнє. Історія Котлярика – це не лише історія кіно, а й історія того, як Полтава відновлювалася після війни та зберігала пам'ять про власне минуле.