«Потрібен час та зусилля, аби українці почали сприймали мистецтво» – скульптор Назар Білик

Назар Білик – один з найвідоміших митців сучасного українського мистецтва. Його ім’я відоме не лише в культурному середовищі нашої країни, а й за кордоном.

Спершу охарактеризуйте себе у п’яти словах. Назар Білик – це…

Художник, скульптор, навіть не знаю, якщо професійно, то лише так. Більше не скажеш. Ну, й автор робіт у публічному просторі можна ще додати.

Ви у мистецтві понад 20 років. У Вас виставки, резиденції не лише в Україні, а й по всьому світі, роботи беруть участі в аукціонах і так можна продовжувати довго. А як Ви прийшли до цього, як обрали мистецтво?

Ви знаєте, якось ми зі своїми друзями, коли ще вчилися в академії, підрахували: близько 80% студентів є дітьми художників. У мене також хрестоматійна історія – усі в сім’ї художники. Так усе гармонічно і склалося. Я не відрізнявся тим, що ліпив коники з хліба, коли їв борщ у дитинстві. Ні, цього не було. Я нормальна дитина, яка була включена в цю історію, адже у сім’ї всі любили цю справу.

Чому саме скульптура? Чи це батьки вплинули на Ваш вибір?

Так, я тепер займаюсь переважно скульптурою, люблю її. Вона мені ще не набридла. Я допускаю можливість, що мій арсенал медійний розшириться, оскільки збільшується кількість фотографій. Але просто так склалося, що батько скульптор і дід також. Я спочатку чинив супротив, а потім зрозумів, що це мені дійсно подобається і захоплює. Вибір без вибору.

От Ви сказали, що є скульптором у третьому поколінні. А як ставилися до Вашої творчості рідні? Адже часи змінюються, і змінюються шляхи вираження мистецтва?

Тут що важливо, що у всіх членів моєї сім’ї художників, за замовчуванням була така установка: відноситися з повагою до тих людей та висловлювань, які не розумієш, які не близькі. До усього варто ставитися з повагою, з розумінням до того, що знаходиться поза твоєю практикою. Тому мені було дуже легко. Адже навіть якщо я не знаходив в очах батьків розділення моїх естетичних вподобань, це дозволяло мені через ту свободу, яку мені давали, почуватись комфортно. І йти далі своєю дорогою.

У якій техніці Ви здебільшого працюєте?

Я працюю як скульптор більше з експериментальною, можна сказати, не зовсім традиційною пластикою, яку можна віднести до практик сучасного мистецтва. Я користуюсь засобами об’ємної скульптури і через неї висловлююсь. Я не тяжів, в основному, ніколи до живопису, усе було пов’язане зі скульптурою. Але так як я маю класичну освіту і закінчив Київську національну академію, у свій час я дуже багато малював, ліпив, засвоював традиційну школу, яка взагалі має бути у професіонала. Також робив багато замовлень, різних пам’ятників. Але зараз я відійшов від такого способу життя і в мене є можливість займатися тим, до чого в мене лежить душа. Більше експериментувати, робити та відкривати щось нове для себе.

Зараз Ви викладаєте у академії мистецтв. Бути наставником для студентів, вчити та направляти кожного – як Вам це вдається?

Викладач має розкривати варіанти розвитку учня в творчості зауважувати те, що є характерним для кожного зокрема, адже усі різні. Та звичайно давати основи. Тому що, я дуже сумую, коли не бачу від молодих якогось супротиву більш традиційним та сформованим творчим підходам, якомусь досвіду. Звичайно, має бути революційність. Не в сенсі все зламати, а в сенсі формувати та висловлювати своє бачення та його презентувати.

Сьогодні не всі українці сприймають та розуміють сучасне мистецтва. На Вашу думку, коли це зміниться, та чи є різниця у сприйманні порівняно із закордонними поціновувачами?

Звичайно різниця є, в силу історичних передумов. Ми жили сімдесят років впевнені в системі координат, де провідним вектором був соцреалізм. Тому, звичайно, у нашої публіки зокрема, немає долучення до альтернативних художніх висловлювань, практик, окільне було доступу. Тому сприйняття виставок сучасного мистецтва саме на Україні є здатністю зчитувати ті коди, які для багатьох людей закриті в нас. Це певна культура, до якої потрібно робити зусилля, кроки, а це все не так просто. Я впевнений, що з часом ці бар’єри зітруться унаслідок долучення до якоїсь іншої системи координат, іншого смаку, але на це все потрібен час. Але якщо порівнювати із Заходом, то там це все простіше, бо ці практики там вже існували.

На Вашу думку, мистецтво та політична ситуація, мистецтво і воєнні дії на Сході України, наскільки вони взаємодіють і чи взагалі впливають один на одного?

Мистецтво дуже реагує на політичні зміни. Взагалі, є постійний взаємовплив цих процесів. Адже мистецтво – про життя, а політика є частиною цього життя.

Якщо брати довоєнний період, то це був період більш-менш стабільної творчої реалізації. Але ця криза, яка є зараз, це також гарне середовище та хороший засіб, для того, щоб переоцінити все. Адже художники дуже реагують на цей конфлікт, на ці важкі часи. Багато хто підібгав хвости, у них немає особистого ресурсу, емоційної сили рухатись далі. А декому це навпаки надає бачення стимулів до боротьби, до того, що варто рухатись, незважаючи ні на що.

Як Ви змінилися протягом 10 років? Яким був Назар Білик 10 років тому?

Мені складно оцінювати себе, але скажу: процес моєї особистої еволюції, він помітний звичайно, навіть мені самому. Я не кажу, що я якось непослідовно розкриваю себе, достатньо послідовно. Але просто формуються вже якісь вподобання, смаки. Так, дійсно, із часом усе трохи змінюється.

Яким Ви бачите себе у майбутньому та чим займатиметесь далі?

Мені як скульптору, паралельно з персональними виставками у галереях, цікаво опанувати публічний простір. Ті скульптури, які будуть розміщені не в галереях, а в парках Києва, можливо Полтави чи інших міст. Головне завдання кожного скульптора, як на мене, – вийти з межі обмеженого простору та вийти у суспільний.

Через років 10, напевне, бачу себе ще занудливішим, складнішим та вибагливішим. А от через 15 років усе зміниться.

Фото Олега Журавльова