«Прикро чути, що ТЦК таке погане», – головний сержант з Полтавщини 

Юрія Іщенка перевели до територіального центру комплектування в Хорол наприкінці лютого 2025 року. Він змінив бойову роботу на роботу, яка, за його ж словами, морально складніша ніж служба. Історію воїна розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки 6 жовтня.

Юрій Іщенко почав службу ще в 19 років. Після строкової служби працював у Державній службі охорони, потім – у поліції. У 2014 році він пішов у зону АТО, а з поліції звільнився у 2017 році, аби служити у ЗСУ за контрактом. Перший контракт він відбував у 1-й танковій бригаді, де прийшов старшим солдатом – заряджаючим САУ 2С3 «Акація». 

Згодом змінив посаду. Воїн був навідником, командиром гармати, у підсумку став головним сержантом батареї, який керував трьома екіпажами САУ. Підрозділ, у якому служив Юрій Іщенко, підтримував піхотні підрозділи на позиціях біля Хлібодарівки, Волновахи та Мангуша.

Після завершення контракту у 2020 році він повернувся додому, але вже за рік підписав новий контракт в 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Пробував себе у піхоті – починав як командир БМП, потім командував відділенням, а згодом став головним сержантом взводу і керував позицією «Бронза». Саме там під час зміни 81-ї окремої аеромобільної бригади наприкінці літа – його застала повномасштабна війна 24 лютого 2022 року.

На початку широкомасштабної війни підрозділ Юрія Іщенка був під сильним обстрілом і під ударами танків противника. Відчуття «цього щось велике» військовий описує як різку ескалацію інтенсивності вогню. Пізніше частина підрозділів 30-ї бригади перекинули на Харківщину, де Юрія Іщенка поставили керувати взводом через брак офіцерів. 

Там, на одному з опорних пунктів «Техас», його підрозділ регулярно зазнавав штурмів та іноді по кілька разів на день. Але, як каже військовий, він не відступив ні на сантиметр. Під час наступальних дій у складі супроводжуючих груп він також брав участь у зачистках лісосмуг та підготовці до штурмів, а згодом підрозділ перекинули на бахмутський напрямок.

У подальших боях Юрій Іщенко воював у польових умовах. Тримав окопи біля Опитного, утримував позиції під Курдюмівкою під постійними артобстрілами та ударами авіації. Коли російські сили зайняли Зайцеве, інтенсивність контактів зросла. Взвод Юрія Іщенка протистояв штурмовим загонам, що комплектувалися з-поміж засуджених і звільнених для фронту – так званим «вагнерівським» підрозділам. 

Військовий каже, що іноді ворога підвозили так близько, що чутно було їхні голоси. Спочатку була відмова командування відкривати вогонь по підвезеним групам, але коли почали наступ, отримали наказ уражати супротивника.

Саме висока мотивація вижити й виконати завдання, на думку військового, була тим фактором, який допомагав міцно триматися на місці. Головний сержант згадує, що в його підрозділі були бійці, які без вагань вилітали з окопу, щоб з РПГ відстріляти по танках. Розуміючи, що можуть загинути, але старалися робити все надійно і швидко. Тому їм вдавалося відстрілюватися і повертатися. Серед контрактників було декілька солдатів віком 20-22 роки.

За три тижні такої інтенсивної бойової роботи мали тижневий перепочинок в селі неподалік, а потім – пішли на штурм Кліщіївки. Та доки групи долали кілометри до точки – стали мішенню для ворога. Під сильними обстрілами відкотилися до найближчої дружньої позиції та закріпилися.

Через інтенсивність боїв і сильну обстрільну роботу підрозділ зазнавав втрат. Під час однієї з операцій під час штурмових дій Юрій Іщенко отримав важку контузію. Після сильних влучань 152-го калібру він почав втрачати свідомість і був евакуйований до шпиталю. 

Після кількох місяців лікування навесні 2023 року він звільнився за сімейними обставинами, адже в Хоролі раптово важко захворів його батько, інвалід І групи. Саме в період цивільного життя прийшла державна відзнака – орден «За мужність» III ступеня він отримав за оборону Курдюмівки.

Через два місяці, коли стан батька покращився, Юрій Іщенко підписав контракт і пішов до 13-го окремого стрілецького батальйону. Потім його перевели до мобільної вогневої групи, що працювала по ворожих «Шахедах» на Харківщині. Тут він виконував функції командира екіпажу. 

Воїн рахував азимути, задавав напрямки стрільби, координував роботу по повітряних цілях і відточував роботу екіпажів у швидкій перезарядці та пересуванні. За успішне виконання складних бойових завдань на посаді командира взводу він отримав нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».

Утім у вересні 2024 року під час виїзду його здоров’я різко погіршилося. У захисника стався інсульт, який паралізував одну сторону тіла. Лікування тривало чотири місяці. Маючи інвалідність, Юрій Іщенко міг би звільнитися зі служби. Натомість він обрав не звільнення, а переведення. І наприкінці лютого 2025 року опинився в територіальному центрі комплектування в Хоролі.

Спочатку він працював інструктором з рекрутингу, допомагаючи кандидатам визначатися з посадами та підрозділами та проводячи роз’яснювальну роботу серед молоді щодо вступу у військові виші. Коли в ТЦК сформували підрозділ військово-цивільного співробітництва, Юрій Іщенко перейшов до нього як штаб-сержант 3-ї категорії. Тепер він курирує справи, які стосуються сповіщення родин про загибель або зникнення безвісти, супровід на упізнання тіл, організація військових поховань і допомога з оформленням виплат.

На цій посаді військовий вважає свою роботу набагато складнішою морально, ніж робота піхотинця. Приїжджати до сім’ї та приносити звістку про втрату – це завжди важко. Він також каже, що соціальний клімат додає емоційного навантаження. Частина суспільства критично ставиться до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, закидаючи їм, нібито, «сидіння в тилу» і відсутність реального бойового досвіду. 

Юрій Іщенко каже, що у підрозділах ТЦК переважно служать люди, які вже бачили війну і мають травми або інвалідність та багато з них – «трьохсоті», тобто поранені, які не можуть більше служити в повному обсязі на фронті. Він каже, що не має наміру спростовувати кожному критикові свою біографію – замість цього воліє робити свою роботу.

Перед Юрієм Іщенком стоїть особисте моральне рішення. Хоча як людина з інвалідністю він має право «списатися» та виїхати, він вирішив цього не робити. Для нього служба – це відповідальність перед землею пращурів і майбутніми поколіннями, і він готовий захищати її до останнього подиху. Він вважає, що залишатися в Україні – це почесний обов’язок, і в цьому бачитиме своє щастя.