Разом з сином став добровольцем: історії з фронту військового з Полтавщини
З відкритих джерел
56-річний старший сержант Григорій Степаненко пройшов службу у двох бригадах, пережив обстріли під Авдіївкою та важку зиму на позиціях. Після виявлення невиліковної хвороби він продовжив службу в тилу й нині командує взводом охорони у Лохвиці.
Військовий має понад сім років служби. У молодості він відслужив строкову службу й отримав сержантське звання, а після демобілізації багато років працював єгерем у місцевій філії УТМР. Історію Григорія Степаненка розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки 17 листопада.
Наприкінці 2014 року чоловіка мобілізували: спершу він служив водієм у Лохвицькому райвійськкоматі, а після навчання рік виконував бойові завдання поблизу Авдіївки в складі протитанкового взводу 13-го батальйону 58-ї окремої механізованої бригади. Повернувшись додому, працював водієм у комунальному підприємстві та не планував повертатися в армію – однак початок повномасштабної війни змінив усе.
Початок повномасштабної війни очима воїна
24 лютого 2022 року він самостійно прибув до ТЦК. Разом із бронежилетом, каскою, мисливською рушницею та навіть набоями до неї. Того ж дня до війська долучився і його син: дізнавшись, що батько стоїть у черзі до ТЦК, приїхав слідом. Обох мобілізували до роти охорони Другого відділу Миргородського ТЦК та СП.
«Ранком почув новини, схопив бронік, каску, мисливську рушницю і побіг у ТЦК. Взяв у кишені пульки – думаю, якщо росіяни попруть на нас, то хоч когось та й зупиню. Ми ж були впевнені, шо вони на нас попруть, готувалися зустрічати. Та вони пішли через Чернігівську область – десь не там звернули під Гадячем», – каже воїн.
Спершу вони патрулювали район і чергували на блокпостах, а за місяць вирушили на бойове завдання в прикордоння Сумщини, де облаштовували позиції, спостерігали за рухом ворога й охороняли важливі об’єкти в умовах постійних обстрілів.
Понад рік батько й син служили разом, доки в травні 2023 року їх не розподілили до різних бригад. Григорія Степаненка направили до 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Злагодження проходило вже безпосередньо на напрямку. Старший сержант служив стрільцем у розвідці, регулярно змінював підрозділи на позиціях та виконував завдання зі стримування ворога на околицях Авдіївки.
«Нас повчили пересування двійками-трійками, проходження перехресть і таке інше. А потім поїхали на позиції – це були розбиті будинки на околиці Авдіївки. Я був стрільцем у розвідці. Заходили на місце, міняли хлопців, два тижні були на бойових, потім мінялися. На два-три дні відходили за 10 км в тил, щоб помитися, відіспатися, попрати одяг. А потім – назад на позицію», – розповів Григорій Степаненко.
Служба проходила в умовах постійних обстрілів. Військові жили у підвалах розбитих будинків, працювали на позиціях по два тижні поспіль, практично без сну. Відходи на кілька днів у тил давали змогу лише помитися та випрати одяг. Взимку 2023-2024 років ситуацію ускладнили сильні морози: воду доводилося розтоплювати, а єдиним засобом зігрівання часто були окопні свічки.
На позиціях постійно працювали ворожі дрони-розвідники, коригуючи артилерію та авіаційні удари. Російська армія застосовувала боєприпаси з подразнювальним газом і фосфорні снаряди, що вимагало від військових постійної готовності до хімічної небезпеки та швидкої зміни укриття.
Григорій Степаненко каже, що найскладнішим на війні був не сам факт ведення бою, а постійне відчуття небезпеки, яке супроводжувало кожен рух. Боявся не загинути, а отримати поранення. Якось вони сиділи з побратимами на позиції в підвалі розбитого будинку, а по дому прицільно гатив танк, намагаючись розбити перекриття. Але не встиг – суміжники вистежили ворожу техніку та знищили.
Попри інтенсивні бойові дії, захисникові вдалося уникнути серйозних поранень. Старший сержант вважає, що це не лише щаслива вдача, але й поєднання напрацьованих навичок та обережності.
По два тижні на бойових виходах воїни практично не спали. Групами по троє-четверо тримали під контролем вулицю. Заходили пішки 5 км, несли на собі БК, їжу та воду. Дорогою складали в кущі, наприклад, воду. А потім, коли ходили забирати БК від провідників – підбирали й свої речі.
«Спати було ніяк, хіба трохи прилягти перепочити. А відсипалися вже, як виходили. Та й то, не сказати що там було безпечне місце. Одного разу хтось, мабуть, здав – бо місцеві постійно ходили до нас просити їжу та цигарки. І от на нас прилетіло дві ракети, дуже прицільно. Неподалік церкву навпіл розбило, в міськраду прилетіло. А нам пощастило, що ми були під землею. Завалило, але мали проритий запасний прохід – вибралися», – каже старший сержант.
У січні 2024 року Григорій Степаненко вперше за багато місяців поїхав у відпустку для лікування, узявши із собою лише найнеобхідніше. За кілька годин після його від’їзду позиція, де він зазвичай ночував, була знищена ворожим обстрілом – загинули та були поранені військові, а всі його речі й документи згоріли у пожежі.
Захисник про роботу у ТЦК та думки людей про мобілізацію
Під час лікування лікарі діагностували у нього важке хронічне захворювання, яке не дозволяло продовжувати службу на передовій. Після ВЛК військовий був переведений на службу в тил: спершу до Лубенського ТЦК, а з березня 2024 року – до рідної Лохвиці.
Нині старший сержант командує взводом охорони, відповідає за організацію служби, розподіл нарядів, контроль за харчуванням та дисципліною. Підлеглі, за його словами, ставляться до нього з повагою. Окрім щоденної роботи в ТЦК, він входить до складу почесної варти під час поховання загиблих військовослужбовців. Саме це завдання він називає найважчим, через емоційне навантаження та біль родин.
Григорій Степаненко також брав участь у заходах оповіщення громадян щодо мобілізації в Лохвиці та Лубнах. Під час цих заходів траплялися ситуації, коли окремі громадяни намагалися поводитися агресивно або вступати у конфлікт із військовими. Впровадження бодікамер частково зменшило напругу, але окремі інциденти все одно трапляються.
Старший сержант вважає, що в суспільстві досі є нерозуміння того, чому Україна змушена вести війну, і що відповідальність за мобілізацію та втрати лежить не на ТЦК, а на державі-агресорі. На його думку, багатьом людям бракує усвідомлення того, що війна безпосередньо загрожує їхнім містам і сім’ям, так само як загрожувала його родині.
Сьогодні у Степаненків формується родинна військова династія: його син служить у механізованій бригаді, має звання молодшого сержанта та командує відділенням