«Таню, це не Афган, це – розстріляний Майдан». Полтавська 8-ма окрема автомобільно-санітарна рота розповідає про Іловайськ
Протягом майже п’яти діб 8-ма окрема автомобільно-санітарна рота вивозила загиблих і поранених із Іловайського котла. Не дивлячись на всюдисущі соцмережі, ворожі та всеукраїнські ЗМІ, їх подвиг досі маловідомий. Бійці, яким пощастило вижити, прийняли їх за «Червоний Хрест», і багато хто досі не знає, що їх витягали полтавці.
Про їх роль говорили в п’яту річниці Іловайської трагедії в четвер, 29 серпня. Після традиційного покладання квітів і вшанування полеглих на Алеї героїв, усього кілька десятків чоловік зустрілися в краєзнавчому музеї – там проводився захід «Іловайська трагедія: спогади бійців 8 Полтавської автомобільної санітарної роти».
Як розповіла волонтерка і дружина одного з бійців Тетяна Таран (побратими чоловіка називають її начальником штабу), не всі бійці хотіли виходити на публіку, оскільки дуже скромні.
Втім, про своїх хлопців розповів командир роти Анатолій Тополя.
«Ми п'ять діб працювали, щоб вивезти якомого більше хлопців»
За його словами, 8-а окрема автомобільно-санітарна рота була сформована 1-2 серпня 2014 року в навчальному центрі в училищі зв’язку, що на Вакуленцях. Спочатку підпорядковувалася Києву, начальнику меддепартаменту ЗСУ.
У її складі були бійці з Полтавської області й Полтави, ¾ складу автомобільної санітарної роти були добровольцями. Серед них – усього три фельдшери, решта – парамедики і водії, трохи навчені за три тижні здагодження.
«Ми самі прийшли до військоматів. У мене була дуже проста мотивація: я пішов туди, щоб вони не прийшли сюди. І вони не прийшли, бо ми так захотіли і так зробили».
До її складу входили 45 санітарних автомобілі (у кожній працювали по двоє, водій і санітар), плюс 12 автомобілів обслуговуючих – зокрема для ремонту та кухні.
Тополя розповів, що їм «підігнали» зовсім старенькі автомобілі з департаменту охорони здоров’я ПОДА. Лагодити автівки і зібратися на фронт, каже, їм допомогли дуже багато людей – від тодішнього депутата Валерія Головка і начальником управління охорони здоров’я Віктора Лисака до волонтерів та активістів «Автомайдану».
«Із усієї області звозили продукти. Ми виїжджали на фронт, у нас дві машини було: перша – типу холодильника, а в другій – картопля. Завдяки їм ми до Нового року нормально харчувалися, а вже після Нового року – так, як воно по сей день є, нічого сильно не змінилося».
Вони вирушили на Схід 26 серпня о 6-й ранку. Їхали менше доби до Новомлинівки, що в Запорізькій області. Село знаходиться неподалік Волновахи та Старобешеве, де як раз тривали жорстві воєнні дії. Там вони перейшли у підпорядкування командира 61 воєнно-медичного госпіталю, який 28-29 серпня поставив задачу – вивозити поранених і вбитих із території під Іловайськом і зеленим коридором.
«Там практично закінчувалися ці сумні події… Постріляли наших героїв, і рота майже протягом п’яти діб працювала в зоні, яка підлягала контролю терористів – різними методами вивозили вбитих, поранених. Тих, хто не був пораненим – робили пораненими, щось розрізали, бинтували, тому що умова була така: якщо наш боєць не поранений – значить, його забирали в полон».
За словами Анатолія Тополі, п’ять діб вони працювали тільки за тим, щоб вивезти якомога більше хлопців. І мова не тільки про тіла, а й кінцівки, нутрощі – все, що можна було зібрати там, де дозволили сепаратисти. Жахливі фото й відео, які вони показували під час зустрічі, не можуть передати повною мірою того, на що надивилися бійці. Якщо ви не бачили тіла солдата, що висить на проводах (його викинуло з танку під силою вибуху) – повірте, ваш день не такий поганий.
Вони виїжджали і заїжджали тричі на територію розстріляного «зеленого коридору». Біля Старобешево, вже на підконтрольній Україні території, був вертолітний майданчик, звідки їх доставляли до госпіталів. Частину бійців везли туди, вкривши своїми бушлатами – кажуть, ті були в шоковому стані. Так все і поїхало туди, і бушлати теж.
Частину бійців вивозили уже в Новомлинівку, через підконтрольну територію. Усього, як писав Олекса Коба, офіційно 8-ма рота відшукала та вивезла 159 тіл, евакуювала 212 поранених і надала медичну допомогу чотирьом сотням полонених українських захисників
«Але ж я думаю, що ми вивезли і поранених, і загиблих, набагато більше. Зокрема були вивезенні Парасюк, який потім став нардепом, Волошина, доля якого склалася трагічно (льотчик Владислав Волошин наклав на себе руки 18 березня 2018 року – (прим.ред.)».
Також він розповів, звідки взявся «Червоний Хрест». За словами Анатолія Тополі, там же перебував Всеволод Стеблюк – тоді полковник міліції, який був начмедом добровольчого батальйону «Миротворець».
«Він сам розповідав, що їх обстріляли, – а він працював на "Жужі", пристосованій до армії. І в один момент він витяг посвідчення "Червоного Хреста" (якесь у нього "ліве" було) і пішов до росіян. Вони трохи допомогли і йому, і хлопцям, а вивозили всіх ми, – і Стеблюка також. І потім пішла ця історія про "Червоний Хрест"».
«Вас там не було»
Боєць роти Олександр Таран помітно нервував, розповідаючи про побачене там. Каже, клали тіла доти, поки вони не почали випадати з вантажівки («от уявіть, скільки їх там було»).
Також він розповів, що у переддень Іловайська вони вирушали на лінію зіткнення, але у них не було про це ніякої інформації. Вони нічого не знали про те, куди їдуть.
Побачене там глибоко вразило чоловіка, який пройшов Афганістан:
«Це пахло смертю. Пилюка, спека і цей запах смерті».
Його дружина Тетяна Таран – та, хто в тилу боролася за їхні права. Фактично вона також воювала – тільки тут, у Полтаві, вимагаючи для своєї родини (так вона називає хлопців) гідного ставлення від керівництва.
Жінка згадує, як слідкувала за всіма новинами з фронту і як дізналася про те, куди направили чоловіка:
«Він дзвонить і каже: "Не буде зв’язку. Що там у Старобешеве?" У мене був шок, я знала, що туди не можна! І зв’язок зникає. Два дні не було зв’язку, і це… Я вже зверталася до військомату. Мені казали, що вони в полоні. Я їм відповіла, що це не про цих чоловіків, які пройшли Афган і які пішли визволяти хлопців».
Коли Олександр Таран нарешті передзвонив, то вона почула:
«Таню, це не Афган. Це – розстріляний Майдан».
Жінка розуміла, як важко буде їм повертатися, адже не всі в сан роті були з бойовим досвідом – багато було і 25-річних, для яких це було вперше. Вона зверталася до Генштабу, аби та допомогли з психологічною допомогою, але там відмовили.
Іловайськ став початком служби полтавців. Потім вони рятували бійців у Дебальцевому, Донецькому аеропорту, Авдіївці, Мар’їнці – і це далеко не повний список.
«І коли вже жовтень 2015, річниця Іловайська (а хлопці відслужили, їм треба було повернутися на роботу), я почала дзвонити на Генштаб. Кажу: "А коли 8-му роту повертаєте?" – "А яка рота? Немає такої". – Як немає?! Так вони ж в Іловайську, Дебальцевому були! – "Не було їх там"».
Вона розповіла, що вперше, коли полтавці в’їхали до котла, то навіть не могли уявити масштабу трагедії, що відбулася.
«І вони вже без рукавичок останнє збирали, все, що могли. Тоді до них підходили сепаратисти і казали – ще раз вернетеся, ви звідси не вийдете. Другий і третій раз, коли вони заходили, то вже знали, куди вони йдуть. І вони добровільно йшли туди. Кинулися третій раз виходити – виявилося, рота стоїть, коридор закритий, і російський офіцер вивів цю роту. Каже: "Вас я на себе вже не візьму! Ви йдіть до свого, а ми зі своїм розберемося, що це було"».
Тетяна Таран уже чотири роки намагається довести, що рятували українських добровольців (нагадаємо, під Іловайськом розстріляли «Дніпро-1», «Азов», «Донбас», «Світязь», «Миротворець») не «Червоний Хрест», а полтавська автомобільна санітарна рота:
«До них ніхто не підійшов і не спитав: "А що ви там бачили?" А це – єдині свідки того жаху, тієї зради, коли розпочалися розстріли на Майдані і закінчені розстріли Майдану і добробутів. І якби нам хто нам не погрожував, хлопці бачили, і перед смертями тих хлопців розповідатимуть. Але їх не питають, що воно і як».
Нагадаємо, звільнення міста Іловайська, що на Донеччині, від сепаратистів у серпні 2014-го року стало елементом великої операції українських сил, метою якої було оточення Донецька та Горлівки. 18 серпня в ході запеклих боїв українські силовики, здебільшого добровольці, увійшли в Іловайськ. Операція мала завершитися до 24-го серпня, але у зв'язку з тим, що сепаратисти здійснювали значний опір, а можливості українських підрозділів були обмеженими, завдання не виконали.
У ніч з 23-го на 24-те серпня відбулося масове вторгнення військ РФ на територію України. Наші добровольці в Іловайську опинилися в оточенні. 29 серпня, за домовленістю сторін, українці мали відступити без зброї (!) так званими «зеленими коридорами». Дві колони, які рушили вранці, були розстріляні на марші. Іловайське пекло, як часто називають ці події, стало переломною подією у війні на сході: відтак ЗСУ втратили ініціативу та вдалися до оборонної тактики. Після важких втрат почалися перемовини щодо Мінського перемир'я.