ТОП-5 тез Вахтанга Кіпіані про історію Полтави і що нам з нею робити
Фото ЗМІСТу
Вахтанг Кіпіані провів лекцію «Чому потрібно вчити історію під час війни?», на якій підняв питання пам’яті жертв Голодомору та сталінських репресій, зокрема розповів про маловідомих діячів Полтавщини минулого століття.
Про Голодомор та багато іншого Вахтанг Кіпіані розповів на лекції 22 листопада у Полтаві. Він зібрав повний зал не байдужих та зацікавлених полтавців, які змогли поставити питання історику та отримати бажаний автограф у книзі його авторства.
Теза 1: «Литовська держава не гралася в історію, вони відрізали радянську історію відразу, щоб повернути своє на відміну від нас».
Роман Шухевич залишається однією з ключових постатей української військової історії, проте його образ і пам’ять досі недостатньо впізнавані серед українців. Це свідчить про те, що без сучасних форматів – книжок, коміксів, фільмів чи подкастів – знання про історичних діячів швидко зникають.
«Маленьку річку Збруч, яка відділяє захід України від Великої Наддніпрянщини, Шухевич переплив тільки у 2022 році. Тобто перші вулиці або дошки імені Шухевича з'явилися у Великій Україні тільки під час повномасштабної війни. Тоді, коли в Литві литовські Шухевичі були відомі», – каже Вахтанг Кіпіані.
Долі литовських Лісових братів були схожі з долею Шухевича: підпілля, смерть без могили, знищені комуністами останки, але держава зробила їх символами опору. В Україні ж образ Романа Шухевича залишається неповним і часто спотвореним. Це показує, що навіть після десятиліть незалежності образ командарма залишається недостатньо закріпленим у суспільній свідомості. Водночас Росія активно використовує історичні наративи як зброю, нав’язуючи власні інтерпретації.
Історик вважає, якщо Україна не інвестуватиме у сучасні форми популяризації історії, знання про ключових діячів зникатимуть, а російські міфи заповнюватимуть прогалини. Приклад Литви доводить, що швидке й рішуче відновлення пам’яті про визвольних командирів формує національну стійкість навіть у маленьких державах.
Теза 2: «Аверкій Гончаренко – командир бою під Крутами, уродженець Полтавщини, залишається маловідомим і недостатньо пошанованим героєм української військової історії»
За словами Вахтанга Кіпіані, традиційно битва під Крутами подається, як подвиг студентів, але насправді це були добровольчі батальйони та придані війська, які мали проблеми з координацією, що призвело до значних втрат.
«Тобто оцей чоловік увійшов в історію як командир бою. Але от я впевнений, що будь-яка соціологія покаже, що прізвище Гончаренка буде асоціюватись з чим завгодно, тільки не з боєм під Крутами і не тільки з його довгою історією», – каже історик.
Після визвольних змагань він прожив довге життя, а під час Другої світової війни, вже у старшому віці, записався до дивізії «Галичина», де працював інструктором-виховником.
«Прожив довге життя, похований в Америці. І це несправедливо, що він лежить в Клівленді, а, наприклад, не на Полтавщині чи у Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі. Ми маємо подумати на цю тему і зрештою довести до влади,що “Ми хочемо, щоб отакі люди були з нами”», – додав Вахтанг Кіпіані.
Сьогодні в Україні існують ліцеї та підрозділи імені Героїв Крут, але постать Гончаренка лишається осторонь, що ставить питання про державну політику пам’яті й створення національних військових меморіалів чи пантеонів.
Теза 3: «Степан Скрипник – уродженець Полтавщини, військовий і духовний діяч, який зберіг пам’ять про українців в еміграції, потребує належного вшанування на батьківщині, зокрема збереження його будинку в Полтаві»
Для Полтави добре відома історія Симона Петлюри та його племінника Степана Скрипника, але на думку Вахтанга Кіпіані про цю постать варто нагадувати в кожному куточку України.
Адже, Скрипник був не лише військовим, а й духовним діячем, який зробив вагомий внесок у життя української еміграції. Саме він заснував найбільше українське військове та цивільне кладовище в Америці, щоб поховані українці не були розсіяні по різних штатах і не втратили своєї ідентичності. Завдяки йому сотні могил отримали українські написи з назвами міст і регіонів, що засвідчували їхній зв’язок із батьківщиною.
«Це була форма збереження єдності з Україною навіть на чужині. Проте сьогодні постає інше важливе питання: будинок Степана Скрипника в Полтаві перебуває у занедбаному стані й може будь-якої миті зникнути. Полтавська громада має врятувати цю пам’ятку, адже вона є частиною національної історії та символом того, як українці прагнули залишатися зі своєю землею навіть у вигнанні», – вважає Вахтанг Кіпіані.
Теза 4: «Жінки визвольної боротьби, такі як Катруся Зарицька та Дарія Гусяк, залишаються недооціненими постатями української історії, попри їхню жертовність і десятиліття ув’язнень, а сучасне суспільство досі вагається належно вшанувати їхню пам’ять»
За словами історика, у розповідях про визвольні епізоди ХХ століття дедалі більше уваги приділяється жінкам, які брали активну участь у боротьбі за незалежність. Серед них Катруся Зарицька та Дарія Гусяк – співпрацівниці Романа Шухевича, які були кур’єрами, охоронницями, ідеологічними діячками та фактично комбатантами. Їхні долі стали символом жертовності: Зарицька провела 25 років у польських, нацистських та радянських тюрмах, її чоловік Михайло Сорока також відсидів 25 років і помер у таборі. Обидві жінки пережили десятиліття репресій лише за те, що боролися за Україну.
Попри це, їхня пам’ять залишається недостатньо пошанованою. У місті Волочиськ, де вони прожили багато років після таборів, громада відмовилася перейменувати вулицю на честь Зарицької, обравши нейтральну назву. Аргументом стало те, що після повернення з ув’язнення вони виглядали “панянками” на тлі місцевої бідності, що викликало неприйняття. Це показує, як суспільні стереотипи та невдячність можуть перекреслювати подвиг і жертовність.
«Сьогодні, коли Україна знову переживає війну, повернення імен таких жінок на карту країни є не лише питанням історичної справедливості, а й прикладом для нових поколінь», – додав Вахтанг Кіпіані.
Теза 5: «Збройна боротьба українських повстанців тривала значно довше, ніж вважалося: останній бій відбувся у 1967 році, а останній розстріл колишнього вояка УПА радянським судом — у 1989-му»
Довгий час вважалося, що боротьба завершилася наприкінці 1950-х, адже Василь Кук після арешту заявив про її припинення. Проте архіви показали інше, адже бої тривали й у 1960-му, і в 1965-му. Останній відбувся у жовтні 1967 року, коли упівець, переховуючись у Скельному монастирі на Буковині, відстрілювався від переслідувачів і загинув у вогні.
Радянська влада продовжувала переслідування, бо улітку 1989 року, вже на тлі мітингів і синьо-жовтих прапорів, Івана Гончарука з Волині розстріляли за вироком суду. Суддя, який ухвалив вирок, досі живий і отримує величезну пенсію, тоді як колишні політв’язні мають у десятки разів менші виплати.
«Цей контраст показує, що Україна пропустила момент належного вшанування своїх героїв. Литва й Естонія відразу забезпечили гідні пенсії своїм політв’язням і партизанам, тоді як в Україні лише у 2015 році ухвалили закон про визнання учасників визвольних змагань героями», – підсумував Вахтанг Кіпіані.
Головна теза, що йшла крізь кожну тему – важливість вчити історію аби розуміти причинно-наслідкові зв’язки, які привели Україну до Великої війни, що зараз триває на її території і передумовою цьому багатовікова агресивна політика Росії.
«Ми мали зробити як нація урок. То це зробила хто? Москва. Значить, нам треба бути обережними з нею. Ми не можемо змінити географію, але ми можемо змінити своє ставлення до країни, яка це робила в своїх інтересах», – каже Вахтанг Кіпіані.
ЗМІСТ писав, що історик Вахтанг Кіпіані розповів про українську державність та різні політичні сили минулого століття. Полтавцям він поставив питання: чи можна вважати більшовиків нашою владою?
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.