Третій бойовий вихід став останнім: сину полтавського воїна вручили його нагороду
Колаж ЗМІСТу
Полтавець Ігор Дикий рано залишився без батьків, виріс у складних умовах і звик покладатися лише на себе. Після початку повномасштабної війни він двічі намагався потрапити до війська, попри проблеми зі здоров’ям, і зрештою став десантником.
У липні 2025 року воїн загинув під час бойового завдання на Сумщині. Його історію – про важке дитинство, родину, службу та пам’ять, яку він залишив своєму синові ЗМІСТу розповіла колишня дружина загиблого Катерина.
Людина на яку можна покластися: ким був Ігор Дикий
Ігор Дикий народився 20 січня 1994 року в Полтаві. Навчався у професійно-технічному училищі №4, де здобував фах автомеханіка. У ті роки він уже звикав розраховувати лише на себе. Батьків Ігор Дикий втратив рано, а коли у 2008 році померла його мама, йому було близько п’ятнадцяти років. Після її смерті він фактично залишився сам. Попри те, що у нього була сестра, вона жила за кордоном і довгий час не підтримувала з ним зв’язку.
Саме друзі стали для нього тим середовищем, яке допомогло не зламатися. За спогадами його колишньої дружини, Ігор Дикий завжди був людиною, на яку можна було покластися. Він приходив на допомогу, коли це було потрібно, і мав репутацію надійного товариша. Його характер формувався у складних обставинах: іноді він міг бути різким чи імпульсивним, але водночас залишався людиною, здатною визнавати свої помилки і прагнути справедливості.
«Життя у Ігоря було дуже тяжке. Він виріс сиротою. Мама померла, коли йому було приблизно 15–16 років. Він сам її хоронив. Після цього він жив один у холодному будинку. Сестра була за кордоном, вона влаштовувала своє життя і довгий час з ним не спілкувалася. Його фактично виростила вулиця. Допомагали друзі, бо він залишився сам», – каже Катерина.
Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився через спільних знайомих. Вони почали спілкуватися, а згодом їхні стосунки переросли у серйозні. На той момент Ігор Дикий жив у дуже скромних умовах разом із собакою, тому з часом переїхав до родини дівчини. Її близькі прийняли його і підтримали, допомогли з роботою, одягом і повсякденними речами. У 2012 році пара вирішила одружитися. Після подачі заяви вони одружилися 30 червня того ж року. Через рік у сім’ї народився син Дмитро.
Попри труднощі, Ігор Дикий намагався бути відповідальним батьком. Він працював, інколи одразу на кількох роботах, щоб забезпечити сім’ю. Багато часу приділяв синові, намагався давати йому те, чого сам не мав у дитинстві. Сім’я жила скромно, часто винаймала житло, але підтримку надавали батьки дружини.
З часом стосунки у подружжі не склалися, і після восьми років шлюбу вони розійшлися. Проте Ігор Дикий залишався частиною життя свого сина.
Початок повномасштабної війни: пішов на службу попри непридатність
Після початку повномасштабної війни він вирішив добровільно піти на військову службу. Першу спробу зробив одразу, але на початку 2023 року через проблеми зі здоров'ям його визнали непридатним. Однак воїн одразу ухвалив рішення та поїхав на Донбас будувати укріплення для військових. Пізніше він знову звернувся добровольцем і цього разу його прийняли.
Підготовку Ігор Дикий проходив у Житомирі. Після навчання його направили на Сумський напрямок. «Бригадир» – командир відділення, стрілець-снайпер 78-го окремого десантно-штурмового полку.
«Він дуже хотів служити. Спочатку пішов добровольцем, але його не взяли, бо були проблеми зі здоров’ям. Але він не здався. Пішов ще раз добровольцем, пройшов навчання у Житомирі. Після цього його направили на Сумський напрямок», – розповіла колишня дружина воїна.
У зоні бойових дій він неодноразово брав участь у бойових виходах. Перед останнім боєм отримав контузію та поранення, після яких навіть проходив лікування і операцію. Проте вже за деякий час знову повернувся до служби.
Останній бій Ігоря Дикого відбувся поблизу населеного пункту Юнаківка Сумської області. Це був його третій бойовий вихід. Під час бойових дій він отримав численні травми від вибуху та уламків. 16 липня 2025 року воїн загинув. Близько тижня вважався зниклим безвісти, і лише пізніше родина отримала підтвердження про його смерть.
«Він був штурмовиком і кілька разів виходив на бойові завдання. Загалом у нього було три бойові виходи. Третій вихід став для нього останнім. Після того бою він зник безвісти приблизно на тиждень, а потім родині повідомили, що він загинув. У довідці про смерть написано, що причина – численні травми від вибуху та уламків», – розповіла Катерина.
За службу та мужність його посмертно нагородили державною відзнакою «За мужність» III ступеня. Нагороду вручили у Полтаві під час офіційної церемонії у лютому. Її отримував його дванадцятирічний син Дмитро. Для хлопця ця нагорода стала символом пам’яті про батька, яким він пишається.
«Коли подзвонили з ТЦК і сказали прийти на вручення ордена, син дуже гордо це сприйняв. Він сказав, що пишається батьком і що не всім дають такі нагороди. Він сказав, що гордиться тим, що є сином героя», – розповіла жінка.
Втім історія родини на цьому не завершилася. Після смерті військового виникла складна ситуація з похованням. За словами колишньої дружини воїна, тіло кремували, а урну з прахом забрала сестра загиблого, яка не підтримує зв’язок із племінником. Через це у сина фактично немає могили батька – місця, куди він міг би прийти, щоб вшанувати його пам’ять.