“Це з’єднання з предками”: переселенка з Харківщини зберігає різдвяні традиції в Чернівцях

Марина Щербак із Богодухова на початку повномасштабного вторгнення вимушено покинула свій дім. Тепер за майже тисячу кілометрів від Харківщини вона поєднує традиції рідного краю разом з буковинськими. На Буковині переселенка зберігає те, що хоче знищити ворог - культурну спадщину свого народу.
Про це інформує чернівецьке видання BUK media.

Марина востаннє бачила свій дім у Богодухові напередодні повномасштабної війни. Приїхала на річницю похорону бабусі. Коли була в хаті, де проживала бабця, чогось їй дуже закортілося взяти старі фотографії, які висіли на стіні.

"Там були мої дитячі фотографії, мами, тата. Я їх забрала і зараз вони зі мною - це мої спогади", - розповідає Марина.

Вона зберігає традиційний одяг свого краю - Богодухівську сорочку, полтавську спідницю, горбатку та слобожанський дукач. Для неї вбратися в етнострій - це не просто традиція, а щось значно більше.

"Це як з'єднання з предками, це пам'ять, підтримка пам'яті поколінь", - пояснює вона.

Марина пам'ятає різдвяні традиції свого краю. Завжди носили вечері хрещеним або кумам, обмінювалися подарунками. Ставили ложку на краю стола. Саму кутю готували не з пшениці, а з рису - це було дорого, і родини, які з рису готували, показували свій статус.

Святкування починали з головної страви - куті. Першим мав скуштувати господар, а потім всі за віком.

У дитинстві мама попросила Марину вивчити колядку "Добрий вечір тобі, пане господарю". Вона ходила колядувати майже всю ніч.

"Пам'ятаю, як бабуся плакала, бо в їхній молодості не дозволяли співати", - згадує Марина.

Переїхавши до Чернівців, помітила відмінності між традиціями. Тут на Буковині на Святвечір пісний стіл - вареники, квасоля, картопля. На Харківщині цього не дотримувалися. Особливо вразила Маланка в Чернівцях - цілий фестиваль.

"Я долучаюся до дівчат, які ходять і співають тут, колядують, маланкують. Дуже рада, що є така можливість привітати чернівчан таким чином", - розповідає Марина.

Живучи на Буковині, прийняла деякі місцеві звичаї - почала плести павука, намагається робити пісні страви на Різдво, як заведено в Чернівцях.

Марина зберігає традиції Харківщини і поєднує їх з буковинськими. Для неї це не просто звичаї - це спосіб залишатися поруч з тими, кого любить, кого пам'ятає. Вона носить етнострій, співає колядки, готує традиційні страви, плете павуків.

Кожна така дія - це акт опору, спосіб сказати: ви не зможете знищити нашу культуру, наші традиції, нашу пам'ять.

Війна змусила Марину покинути дім, але не змогла забрати найцінніше - те, що у її серці. Мелодії харківських та буковинських колядок, відлуння єдності, стійкості та непереможності українського духу.