Отамани з Полтавщини, на честь яких назвали бригади ЗСУ: хто вони

Про те, що ім’я Симона Петлюри повертається до лав українського війська, 8 грудня повідомили в Українському інституті національної пам'яті. 

Ім’ям видатного отамана військ УНР Симона Петлюри найменували 152-гу окрему єгерську бригаду Сухопутних військ ЗСУ. Вона створена у 2023 році як механізована, а згодом переформована в єгерську, саме ця бригада брала участь у Курській операції 2024 року та нині воює на Покровському напрямку.

Присвоєння імені стало не лише відзнакою, а й відновленням історичної тяглості українського війська – від доби Української революції 1917–1921 років до сучасності. Згідно з президентським указом рішення ухвалене для збереження традицій національного війська та за зразкове виконання бойових завдань у захисті незалежності й територіальної цілісності України.

Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року в багатодітній родині у передмісті Полтави. Змалку він звик до життя у великій сім’ї. У 13 років батьки віддали його до церковнопарафіяльної школи, а згодом він продовжив навчання у Полтавській духовній семінарії.

Втім, семінарію Петлюра не закінчив – його виключили за так званий «мазепинський дух». Причиною стала участь у концерті, де композитор Микола Лисенко виконав заборонену кантату «Б’ють пороги». Присутній ректор Іван Пічета звинуватив Лисенка у «мазепинстві», а це стало підставою для покарання студентів, серед яких був і Симон Петлюра.

Ким були члени родини майбутнього українського отамана?

Старший брат Федір був членом Української революційної партії, загинув у 1907 році за нез’ясованих обставин.

Молодший брат Олександр зробив військову кар’єру, він служив капітаном у царській армії, а згодом став полковником Армії УНР. Після Другої світової війни емігрував до Канади.

Старша сестра Єфросинія у 1918 році прийняла чернечий постриг і померла в монастирі (за однією з версій – під час його руйнування чекістами). А сестра Тетяна померла за нез’ясованих обставин.

Сестри Марина та Феодосія були заарештовані НКВД у 1937 році за звинуваченням у «поширенні петлюрівства» та розстріляні.

Племінник Симона Петлюри – Степан Скрипник (Мстислав) став першим Патріархом Київським і всієї України.

Симон Петлюра був не лише політичним і громадським діячем, а й журналістом. Велику роль у його становленні відіграв Микола Міхновський – саме його промова надихнула юнака вступити до лав Революційної української партії.

У 1901 році, вже після виключення з Полтавської духовної семінарії, Петлюра взяв участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи семінарську громаду. Вже наступного року його оголосили в розшук за організацію мітингів. Щоб уникнути арешту, восени 1902-го він виїхав на Кубань. Там Петлюра не ховався, а активно працював: досліджував документи Кубанського війська й публікував наукові статті. Це привернуло увагу жандармів, і йому довелося знову тікати – цього разу до Львова, де він продовжив писати. Після оголошення амністії восени 1908 року Симон Петлюра, вже знаний як український журналіст і редактор, переїхав спершу до Петербурга, а згодом до Москви. Там, у центрі імперії, він узявся за справу, яку задумав ще студентом – показати російському суспільству Україну та її культуру.

Відомо, що Симон Петлюра виступив під час відзначення 50‑річчя смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Він також був присутній на похованні авіатора Лева Мацієвича, де поклав вінок із написом українською мовою на синьо‑жовтій стрічці. Під час Першої світової війни Петлюра опублікував статтю‑відозву «Війна й українці», у якій повідомив, що українці сумлінно виконують свій обов’язок перед Російською державою та висловлював сподівання на зміну ставлення влади до українського питання.

Після падіння дому Романових у 1917 році Симон Петлюра організував у Мінську український з’їзд фронту, де його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту. Звідти він був делегований на перший Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві (18–21 травня 1917 року). Тоді учасники з’їзду обрали його головою Українського Генерального Військового Комітету. А вже 28 червня, після створення Генерального Секретаріату Центральної Ради, він став першим Генеральним секретарем військових справ.

Симон Петлюра вважав армію носієм ідеї української державності, тому активно українізував військові частини. У листопаді 1918 року він став співзасновником Директорії та видав Універсал із закликом до боротьби за незалежність. Війська Директорії перемогли під Мотовилівкою й увійшли до Києва, відновивши республіканський лад, а вже 22 січня 1919 року проголосив об’єднання УНР і ЗУНР.

У травні 1919 року Петлюру обрали головою Директорії та Головним отаманом. Він домовився про союз із Галицькою армією, але через епідемію та нестачу ресурсів війська УНР змушені були відступити. У грудні Петлюра наказав провести Зимовий похід, що зберіг тяглість української державності.

У 1920 році Петлюра уклав Варшавський договір із Польщею в обмін на визнання незалежності УНР та військову допомогу погодився на визначення кордону по Збручу. Спільний наступ дозволив ненадовго зайняти Київ, але радянські війська швидко відновили контроль. До кінця року армія була інтернована, а уряд став еміграційним.

У 1921 році Петлюра ініціював Другий зимовий похід, який завершився поразкою, але засвідчив готовність українців боротися. Згодом він створив еміграційні інституції у Польщі, а після Ризького мирного договору змушений був переховуватися.

З 1924 року Петлюра жив у Парижі, активно займався публіцистикою. 25 травня 1926 року його застрелив більшовицький агент Самуїл Шварцбарт. Поховали українського отамана на цвинтарі Монпарнас.

Перший пам’ятник Симону Петлюрі в Україні встановлений  у Рівному у 2001. Через деякий час вони з’явилися у Вінниці біля міністерства УНР, Тернополі та Києві, а також у двох польських містах: Кракові та Любліні. Окрім того, встановлено чимало меморіальних дошок. У Полтаві, де він народився, тривають роботи зі спорудження пам'ятника за переможним проєктом конкурсу 2021 року, з відкриттям якого пов'язують 100-річчя з дня його смерті у травні 2026 року, що вимагає фінансування та затвердження програми, хоча питання є актуальним роками.

Попри те, що Симон Петлюра родом з Полтави у місті не встановили жодного пам’ятника отаману. Переможця архітектурного конкурсу на спорудження пам’ятника Симону Петлюрі в Полтаві визначили у 2021 році. Проте з того моменту місто не наблизилося до його спорудження. У 2025 році ЗМІСТ запитував полтавську міську та обласну влади про перспективи появи памʼятника Петлюрі, проте відповіді на це запитання немає. За останні роки процес не зрушив з місця, проте ситуація може змінитися у 2026 році.

Раніше ЗМІСТ писав, що у липні 2024 року у Полтаві за сприяння митця Дениса Чернявського вирішили встановити кілька імпровізованих пам’ятників отаману УНР.

Денис Чернявський знайшов кілька бюстів Симона Петлюри, які продавали в інтернеті. Також разом з другом Миколою вони розробили дизайн наліпок. Встановити бюсти планували спочатку на п’єдесталах, що залишилися після Пушкіна та Ватутіна, але вони виявилися завеликими для бюстів розміром у 20 см.

Згодом вирішили встановити на інформаційні кіоски, які в Полтаві встановили у 2021 році. Наразі вони не працюють. Денис разом з другом та дружиною поставили імпровізовані пам’ятники Симонові Петлюрі поблизу театру імені Миколи Гоголя та біля музичного коледжу імені Миколи Лисенка. 

Окрім Симона Петлюри в українському війську відновили пам’ять про Григорія Чижевського – уродженець Гадяцького краю, полковник Армії УНР, артилерист і міністр внутрішніх справ УНР.

Про життєвий шлях полковника Армії УНР детально розповів регіональний представник Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області Олег Пустовгар.

Григорій Чижевський народився 23 жовтня 1886 року в селі Ціпки, він походив із патріотичної інтелігентної родини. Його батько Павло Чижевський був членом Центральної Ради, економістом і міністром фінансів УНР, а мати Софія Рубісова – з родини надвірних радників. Дитячі роки Григорій провів у родовому маєтку Чижевських у селі Ціпки. Освіту здобував у технічному напрямку: спершу навчався в Олександрівську (нині Запоріжжя), де 1906 року закінчив технічне училище, а згодом у Києві, завершивши у 1910 році навчання в Політехнічному інституті.

Григорія Чижевського мобілізували до російської армії у 1912 році, де він служив у артилерійських частинах, пройшов жорстокі бої Першої світової війни, командував батареями та був відзначений високими нагородами, зокрема орденом Святого Володимира й відзнакою Святого Георгія.

Вплив батька‑українофіла Павла Чижевського та події Української революції докорінно змінили його життя. Досвідчений офіцер став одним із творців Армії УНР – регулярного війська з командуванням, офіцерськими кадрами та власними традиціями.

Другий Зимовий похід 1921 року під керівництвом Симона Петлюри  став героїчною операцією Армії УНР, метою якої було підняти загальне повстання проти більшовицької влади та відновити українську державність. Тоді Симон Петлюра призначив Юрія Тютюнника командувачем Української повстанської армії, а начальником артилерії – Григорія Чижевського. У листопаді 1921 року три групи війська вирушили в рейд. Повстанці визволили кілька сіл і Коростень, але змушені були відступити під натиском переважаючих сил.

17 листопада під Базаром відбувся останній бій, що завершив регулярну боротьбу Армії УНР. Чижевський, поранений, разом із побратимами дістався польського кордону, там у 1936 році він помер, а його мрія про незалежну Україну здійснилася лише у 1991 році.

Пам'ятники Григорію Чижевському як окремі монументи поки не встановлені, але його пам'ять вшановують через меморіальні дошки, зокрема, на фасаді управління фінансів у Гадячі, перейменування вулиць, також у Гадячі Родини Чижевських та назву бригади ЗСУ на його честь, що свідчить про зростання його вшанування, особливо на Полтавщині.