У книзі Олександра Джуня «Чорні роки Миргородщини» зібрано спогади очевидців голодомору-геноциду.
Видання презентували у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Котляревського у четвер, 24 жовтня.
Автор не зміг приїхати до Полтави, аби розповісти про свою книгу через поважний вік, адже Олександр Джунь народився 1947 року. Протягом життя йому вдалося зібрати унікальні спогади й свідчення очевидців голодомору 1932-33 років.
На думку завідувачки відділу соціокультурної діяльності Юлії Крамарєвої, говорити про геноцид українського народу вголос сьогодні дуже важливо:
«Якщо хоч одна людина, яка є свідком тих страшних подій жива, то вона має говорити про цей злочин. Актуальність зумовлена тим, що сьогодні дуже багато книжок, у яких зібрано свідчення очевидців геноциду. Вони говорять про свій біль, з яким живуть, а ми маємо зробити все, щоб історія не повторилася».
«Чорні роки Миргородщини» – спогади про радянський дитячий концтабір, куди привозили дітей, чиї батьки загинули або були оголошені ворогами народу. Аби цей злочин не замовчувався і не був забутим, на місці табору створили музей-пам’яті Голодомору, де Олександр Джунь раніше був директором.
Також організаторка зазначила, що хоча автор не застав Голодомору, з ним у дитинстві теж трапилася історія, яка вплинула на все його життя. Вона описана у його книзі:
«Уперше я довідався про голодний мор 1932-1933 років від свого батька. Сталось так, що дирекція 4-ї школи […] силами старшокласників викопала тир для стрільби з малокаліберної гвинтівки. Ще під час копання на крутому схилі до ріки Хорол знаходили поодинокі маленькі кістки і черепи, які на місці і закопували. 1956 року, граючи у поширену для післявоєнної дітвори – "війну" (на території, як виявилось пізніше, "табору для дітей куркулів) […] від нашої біготні обвалилась частина стіни тиру. Те, що ми побачили, приголомшило: на глибині до 60 см лежали численні маленькі кісточки і черепи».
Вночі Олександр з батьком перепоховали рештки дітей. Юлія Крамарєва розповіла, що тоді письменник з батьком домовилися, що вони ніколи не розкажуть про цю історію, але ставши дорослим чоловіком, Олександр більше не міг замовчувати злочин радянської влади.
Прочитати книгу можна за посиланням.
Фото Анастасії Добряк