Василь Симоненко: головне про життєвий шлях шістдесятника з Полтавщини

Ким був Василь Симоненко? Письменник залишив по собі коротке, але яскраве життя за яке встиг видати лише одну поетичну збірку, проте його слова й досі цитують покоління українців.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року на Полтавщині у невеликому селі Біївці. Його виховували мати з дідом писарем у сільраді, адже батько зник невдовзі після його народження. У книзі «Бунт проти імперії. Українські шістдесятники» Радомир Мокрик пише, що у Біївцях до сьогодні ходять байки про те, що в Андрія Симоненко 1936 року народився ще один син – буквально через декілька хатин від оселі Ганни Щербань. Поет зберігав образу на батька протягом усього життя. 

З ранніх років Василь виділявся жагою до знань, тому до школи у сусідньому селі Тарандинці ходив щодня пішки по дев’ять кілометрів. Ще навчаючись у школі, Симоненко складав свої перші вірші. З ранніх років він бачив своє призначення в поезії, яка відстоює правду й свободу.

Згодом навчався в Київському університеті на журналіста, після закінчення якого отримав направлення до Черкас. Там він працював за спеціальністю у «Черкаській правді» та «Молоді Черкащини».

Пізніше його призначили завідувачем відділу пропаганди й агітації. Для керівництва це було зручно: Симоненко міг писати і статті, і вірші до радянських свят. Така робота не приносила йому натхнення. Він був одним із ідеалістів‑шістдесятників, вірив у «відлигу» Хрущова, вступив до КПРС, але відчував, що втрачає щось значно важливіше й справжнє – власний голос і свободу творчості. З цього приводу у своєму щоденнику «Окрайці думок» він писав: 

Колега письменника Станіслав Буряченко згадував, як одного дня Василь Симоненко приніс йому стос віддрукованих на машинці аркушів та просить прибрати «буржуазну націоналізму», бо у самого рука не підіймається.

Про ставлення молодого поета до комуністичних ідей поділилася думкою колега з «Молоді Черкащини» Микола Сніжко:

Попри часті нарікання на свою журналістську роботу редакційні будні Симоненка проходили весело. Радомир Мокрик пише, що молодий поет любив розіграші та каламбури  – міг, наприклад лише для ілюстрації приказки про «разом пуд солі з’їли» або притягнути додому до колеги Станіслава Буряченка мішок солі і змушувати її з’їсти.

Також Симоненко мав звичку давати насмішкуваті прізвиська усім довкола і при цьому часто з французько-італійським присмаком. Так своїх друзів Івана Світличного та Івана Дзюбу називав «вусатим естетом» та «естетом-рецидивістом».

В Українському інституті національної пам’яті пишуть, що у Києві навесні 1960 року створили Клуб творчої молоді, до якого увійшли Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші митці. Василь Симоненко не став винятком й активно долучався до роботи клубу, багато подорожував Україною, виступав на літературних вечорах і диспутах.

Ірина Фаріон у відео про письменника розповіла, що прочитавши усі його листи помітила що лише у спілкуванні з Іваном Світличним Василь Симоненко писав:

Серед шістдесятників були Лесь Танюк, Алла Горська та сам Василь Симоненко. На вечорі Курбаса у Жовтневому палаці, до них підійшла жінка та сказала, що у пошуках свідчень сталінських злочинів молодим людям варто не лише літати на далекі Соловки, адже місця масових поховань є й під Києвом у Биківні.

У своєму щоденнику Лесь Танюк детально записав свої враження, зокрема розповідь місцевого мешканця Петра Захаровича:

На питання Алли Горської чи можливо, що це були німці, чоловік відповів, що німці стріляли у концтаборі який знаходився за 7 км звідти. Під час Другої світової війни після окупації Києва німцями, вони до Биківні привозили комісію з Міжнародного Червоного Хреста та показували викопані тіла.

Василя Симоненка глибоко вразила сцена, яку він побачив у Биківнянському лісі, коли місцеві діти грали у футбол, використовуючи людський череп замість м’яча. Письменниця Ірина Жиленко згадувала:

Після побаченого члени клубу підготували й направили до Київської міської ради меморандум із вимогою відкрити правду про масові поховання та зробити їх місцями національної пам’яті. Така сміливість викликала реакцію влади: за Симоненком встановили нагляд.  Радомир Мокрик припустив, що саме під впливом поїздки до Биківні Василь Симоненко написав один зі своїх найбільш жорстоких поетичних текстів «На цвинтарі розстріляних ілюзій».

У 1962 році вийшла перша та єдина збірка Василя Симоненка видана за життя «Тиша і грім». Збірка віщувала «хрущовську відлигу», відзначалася щирістю та громадянським пафосом, хоча багато творів Симоненка цензура не пропускала. Щоб у ті часи опублікувати збірку молодий поет мав знайти підтримку серед авторитетних письменників, таким для молодого поета став Михайло Стельмах. У кінці 1950-х років письменник написав йому листа та мовчання Стельмаха так затягнулося, що він вирішив видати збірку без підтримки.

Радомир Мокрик у своїй книзі писав, що Василь Симоненко на відміну від Миколи Вінграновського, вирізнявся скромністю і подекуди, можливо, навіть надмірною критичністю щодо власної творчості.

Свої твори він публікував у періодиці під псевдонімами В. Щербань, С. Василенко та Симон.

22 травня того ж року у Спілці письменників на вимогу Павла Тичини представитись і розповісти про себе перед читанням своїх віршів Василь Симоненко просто сказав: «Я – українець. Ось і вся моя біографія». На декламування віршів відгукнувся критик Леонід Новиченко:

Василь Симоненко неодноразову виступав з віршами зі своїм близьким другом Миколою Вінграновським у парі. 14 серпня 1988 року у газеті «Кіровоградська правда» написали спогад про їх виступ:

Про хворобу поета його друзі знали від початку.  Василь Симоненко їздив з Черкас до Києва на обстеження, а за декілька місяців до смерті йому зробили операцію. Письменник хворів на рак нирок. Його друзі та родина за словами Радомира Мокрика пов’язують погіршення його стану з побиттям міліціонерами на вокзалі у Черкасах. Влітку 1962 року письменника заарештовують та сильно б’ють, в основному постраждав хребет та нижня частина спини.

У ніч на 14 грудня 1963 року серце Василя Симоненка зупинилося у черкаській лікарні. Перед смертю Симоненко написав заповіт до спілки письменників України, із проханням подбати про його родину та матір.

Поета посмертно нагородили Шевченківською премією вже за часів незалежної України.

Ім’я поета увічнене у назвах вулиць багатьох міст країни. У Черкасах та його рідному селі діють музеї, присвячені життю й творчості Симоненка. Окрім цього на честь митця засновано п’ять премій: