З Полтавщини до Парижа: шлях всесвітньо відомої скульпторки Леонори Блох

Ким була Леонора Блох? Про скульпторку та педагогиню 24 квітня розповіли у Полтавській обласній військовій адміністрації.

Леонора Блох народилася 24 квітня 1881 року на Полтавщині у Кременчуці і родині Колезького радника Абрама Блоха, який тривалий час обіймав посаду міського лікаря. Дівчина навчалася у Кременчуцькій Маріїнській жіночій гімназії, де продемонструвала відмінні знання з багатьох предметів Серед її улюблених дисциплін були уроки словесності та малювання, адже Леонора змалку мріяла стати художницею.

Переконавши батьків після закінчення гімназії дівчина вирушила на навчання до Петербурга, де вступила до школи малювання Товариства заохочення мистецтв. Саме там вона відкрила для себе захоплення скульптурою, її першим наставником став Роберт Бах, однак його традиційні методи не відгукнулися у поглядах учениці. У 1898 році Леонора залишила навчання в Петербурзі, а вже восени наступного року приїхала до Парижа. Відвідавши Люксембурзький музей, вона познайомилася з новітнім мистецтвом і побачила роботи Огюста Родена, які справили на неї велике враження. Після цього Леонора мріяла показати свої роботи скульптору й вирішила будь-що його відшукати, у ті роки чимало молодих митців –  як французів, так і іноземців – прагнули потрапити до його майстерні. Огюст Роден славився вимогливістю як до учнів, так і до себе, він не приймав поверхневої роботи заради швидкого успіху чи грошей.

За спогадами Леонори Блох навчання у Вільній академії мистецтв під керівництвом великого французького скульптора була для неї найщасливішою порою пізнання мистецтва, де вона опановувала теорію і працювала над малюнком. У Парижі дівчина залишалася до 1912 року, саме навчання у майстерні Огюста Родена стало міцним фундаментом для її майбутньої творчості. Деякий час вона працювала особистим секретарем митця, записувала його думки та вислови, згодом ці записи стали основою книги «Як учив Роден», яка побачила світ лише після смерті авторки у 1967 році.

У 1912 році Леонора Блох, вже досвідчена майстриня з 13-річним паризьким мистецьким досвідом, повернулася на батьківщину. Через кілька років, у 1917-му, вона створила одну зі своїх найвідоміших робіт – «Голова дівчини», виконану з білого мармуру. Того ж року скульпторка взяла участь у престижній виставці «Світ мистецтва», де її творчість отримала визнання.

На початку 1918 року, коли багато людей залишали столицю через голод і холод, Леонора повернулася в Україну, для життя вона обрала Харків – місто, де вирувало культурне життя. У той період там жили й творили художники, поети, письменники та актори. Для більшості з них це була тимчасова зупинка, а для Леонори – місце, де вона залишилася назавжди.

Спершу вона викладала у художньому технікумі, а з 1922 року – в Харківському художньому інституті, а через два роки здобула ступінь професора. Попри викладацьку діяльність, вона не полишала власну творчість, тому увесь вільний час жінка присвячувала скульптурі, вкладаючи в роботи фантазію та майстерність.

У творчості Леонори Блох завжди відчувалася схильність до монументальних форм. Останні роки вона працювала саме в цьому напрямку, прагнучи через узагальнені образи передати глибокий зміст і дух людей, близьких їй за світоглядом. У 1927 році її проєкт здобув премію на конкурсі пам’ятників Тарасу Шевченку, а у 1930-х роках у її майстерні створили пам’ятники Шевченку в Богодухові та Максиму Горькому в Донецьку.

У 1935 році майстриня представила скульптуру «Радість материнства», ця робота зображала молоду жінку з немовлям на руках і передавала тепло та щастя життя, що стало одним із найвиразніших її творів. Останні роки життя Леонори Блох пройшли у Казахстані, куди евакуювали інститут на початку війни і де художниця продовжувала працювати. Однією з останніх її робіт була скульптура «Казашка-медсестра». Скульпторка відійшла у вічність 17 січня 1943 року, вічний спокій вона знайшла у Алма-Аті.

Нагадаємо, що Іван Шемякін почав свій шлях у спорті після випадкової зустрічі з борцями-силачами в цирку. Саме тоді юнак відкрив у собі силу, яка згодом принесла йому перші нагороди у гирьовому спорті та привела до Полтави, де він провів 40 років життя. Наприкінці 1952 року Іван Шемякін отримав перелом гомілки, що спричинив гангрену, внаслідок цього серце спортсмена зупинилося 4 січня 1953 року. Видатного атлета поховали на Монастирському кладовищі, через чотири роки не стало і його дружини,  вона похована поруч із чоловіком. 

Раніше ЗМІСТ розповідав про видатного полтавця, спортсмена і артиста цирку, який далекого 1927 року отримав титул найкрасивішої людини у США і приз у розмірі 500 тисяч доларів, але відмовився від нього, щоб зберегти громадянство і повернутися на Батьківщину. Легендарний борець Іван Піддубний народився у 1871 році у селі Богодухівка, Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько гнув підкови і спокійно кидав на віз п'ятипудові мішки, але Іван був ще сильнішим за нього. Від матері йому дістався винятковий музичний слух.