Де брати сили під час війни та чому московському патріархату не місце в Україні: розшифровка подкасту з владикою Федором

Першим гостем став архієпископ Полтавський і Кременчуцький, владика Федір. Олександр Ткаченко та Костянтин Калюжний запитали його про українську церкву, духовність під час війни та про те чи зможуть українці колись пробачити російському народові їхні злочини.

Слухати подкаст можна на Apple Podcasts, Google Podcasts та Soundcloud.

Коли я представляюся, і мене питаю як до мене звертатися, я кажу дивне звертання владика Федір, але кажу, що це не я придумав, бо це прийшло ще з часів князя Володимира, Хрещення Руси України. Я хочу наголосити, що Русь Україна – це ми і князь Володимир, ще є графіті на стінах Софії нашої київської, де ім’я не Владімір, як дехто його трактує, зокрема агресори, приписуючи собі. А якраз Володимир. І владика – це єпископ церкви, це високий чин у церковній ієрархії, хоча не хочеться сьогодні якось порівнювати з мілітарними речами, бо насправді єпископ – це священослужитель, який має більші повноваження, аніж звичайний священник. І так повелося з часів Візантії, що до єпископа звертаються «владика». Мені здається, що єпископи Візантії хотіли мати владу і хотіли наблизитися до імператора і придумали такі штуки.

Грецькою мовою це звучить ще цікавіше як «деспотис». Це звертання збереглося у православній традиції і так до єпископів церкви звертаються.

Це пов’язано з тим, що владиками у православній традиції можуть бути ченці. Той хто не має родини, сімейних зобов’язань. Я приходив в монастир, не планував бути владикою. Але так вийшло, що з ченців обирають єпископів, їх висвячують і призначають керувати єпархією. Це теж давня назва адміністративної одиниці, області. Тому коли людина приймає чернецтво, вона зрікається мирського життя, то вона зрікається і свого першого імені. Під час постригу ченцю дають ім’я, він навіть не знає як його назвуть. Я не знав свого чернечого імені, при постризі мені дали ім’я Федір. Спочатку було незвично, але тепер ім’я Валентин далеке мені, я на нього не реагую. Воно в паспорті, у світських реєстрах залишається, а в церковному середовищі я ним не користуюся.

Я трошки був секретарем патріарха. У нас був підготовчий період і я був секретарем Філарета. І я бачив свої документи й підпис Патріарха, резолюцію на постриг. Я писав прохання про постриг і він ставив резолюцію. Її підписали 24 серпня, а це день пам’яті преподобного Федора, князя Острозького. Це Києво-Печерський святий, тому очевидно Патріарх подивився в календар і благословив звершити чернечий постриг і наректи ім’я Федір. Я про це не знав, тільки знав намісник монастиря, який здійснював постриг.

Я зловживаю ютубом і слухаю там розумних людей. Це дуже гарна можливість використати для самоосвіти досягнення цих людей. Але коли ютуб забирає час для розваг, це звісно погано. Коли я слухав експертів, то все ж сподівався, що цей злочинець кремлівський все ж нагнітає та обманює і все ж не ухвалить такого рішення. Але я помилився. І ця ніч, п’ята ранку, я запам’ятав, бо це такий шок був, коли прокидаєшся від дзвінка і наш волонтер каже: «Владико, почалося». Обстріли, ракетні удари, Миргород. Цю ніч я запам’ятав дуже добре на все життя. Це така емоційна пам’ять.

Відчуття, що от все ж таки це трапилося, відчуття небезпеки, бо ти не знаєш що тебе очікує. Людський страх щодо того, що треба робити, але ми перед тим проводили зустрічі з волонтерами, у нас були наради і ми вже домовилися як ми будемо діяти. Далі діяли за алгоритмом і тому страх невідомості зник.

Відмінність в тому, що ми маємо досвід і розуміємося що таке розгрузка, які там є класифікації бронежилета, чим відрізняється прилад нічного бачення від тепловізора, як це працює, що потрібно. Тут ми фахово розуміємо всі речі.

Але ми розуміємо, що тепловізор на блокпосту в Розсошенцях не дуже потрібен, а потрібен в полях, на рубежах, на нулі. Ми вже були достатньо підготовлені до цієї волонтерської роботи, а у 2014 році це була взагалі відсутність розуміння що потрібно. Ми там починали розумітися у військових речах. Я пригадую, що наші волонтери у 2014 році і берлінська діаспора, ми закупляли в Берліні на всіляких бв магазинах різну амуніцію. Вони надсилали нам речі, а ми не знали що це таке.

Зараз ми вже більш-менш фахово це робимо. Тому 2014 рік це таке нерозуміння, але усвідомлення, що я не можу сидіти і дивитися телевізор і бачити як захоплюють Крим. Я мушу щось робити. До речі, коли людина щось починає робити, то в неї зникає страх, стрес і психологічно це дуже добре.

І багато хто зрештою почав це робити з патріотичних почуттів, але така психологічна річ, яка дає спокій. Ти знаєш, що ти робиш що можеш заради нашої перемоги.

У нас обов’язково є нарада. Ми збираємося і це щоденний ритуал. Ми обговорюємо проблеми, що треба вирішити, комунікації і розбігаємося. І вже кожен телефонні дзвінки, маса. До речі, дуже ця ситуація навчила дуже коротко розмовляти телефоном. Кажеш, що потрібно, швидко ухвалюєш рішення, швидко озвучуєш, що хочеш сказати й мало часу на це витрачаєш, бо дуже багато дзвінків. І це такий гарна навичка. Відбуваються нарада, зустрічі, постійні розмови, усе, що пов’язано з допомогою військовим.

І ти розумієш ситуацію, як це все працює, що насамперед треба.

Такого відчуття немає, але є втома, є відчуття, що ввечері я не хочу бачити людей, не хочу нікого чути. Я хочу спокою. Це єдине ввечері. Відчуття задоволення було одного разу, коли я допоміг одному дідусю. Це родич військовослужбовця високого рангу, який воює і захищає, а я попіклувався про нього. Завіз його в лікарню з іншими волонтерами. Оце було відчуття що я щось нарешті зробив за день, а такого відчуття немає. Бо ти не бачиш результату тих процесів, які робиш. Волонтерська організація розширилася, є координатори різних напрямків і я тільки частинка цього процесу. Єдине відчуття, що ми робимо, що можемо, що ми згуртовані і я не просидів просто так день даремно.

Це мене тішить, бо в 2014 році такий зворушливий момент був, який я пам’ятаю, як пенсіонерка принесла пляшку води. Я розумів, що вона виділила зі своєї пенсії значну суму придбавши пляшку. Це був щемливий момент. Зараз мене тішить, що волонтерський рух не просто збільшився і в рази, а це був вибух і вибух самоорганізації. У 2014 році тут був куток, який наповнювався, а ми на передову вивозили і передавали різним підрозділам. А ці кабінети тут працювали все, то зараз я думав, що буде так само куток, а виявилося за кілька годин увесь цей  простір заповнили необхідним і уся ця локація перетворилася на волонтерський центр. Мене тішить, бо собор має символізм. Це духовна святиня і цей собор третій відомий історично храм на цьому місці. Це собор, який будували наші предки, тут вони молилися, проходили ті ж самі випробування.

Це місце Бог зберіг завдяки Леву Вайнгорту. Він згадує, що тут хотіли обкомівські гаражі збудувати. Секретар обкому і викликав Вайнгорта і він почав говорити, що це місце де був храм. І секретар запитав його про те, чи архітектор він, чи архімандрит. Грюкнув дверима і це місце лишилося. Дзвіниця автентична, а собор був галявиною. І Бог благословив відродити цей храм і не даремно, бо він став символом нашого спротиву злу, тиранії і це все відбувається в духовному центрі молитви. Це мене тішить насправді.

Таке побоювання є і ми знаємо, що наші вороги збирають інформацію з відкритих джерел і навіть наша розмова може стати поштовхом. Для них немає нічого святого, це люди які називаються православними, насправді нічого спільного з християнством не мають. І вони просто злочинці через те, які поводяться не тільки в цій війні. Ця війна просто показала справжні їхні обличчя. Страх такий є і розосереджені пункти. Собор це тільки частинка цього руху. У нас є купа локацій, де відбувається, фактично об’єднані під прапором «Полтавського Батальйону Небайдужих».

Волонтери працюють і не тільки собор. Якщо сюди влучить російська ракета, це буде велика втрата для нас. Я сподіваюся, що Бог вбереже нас. На все воля Божа. Ми робимо усе, що можемо і не можемо інакше.

Є фізична сторона. Треба спати і комендантська година нам в цьому сприяє. Війна відсікла багато лишніх речей, які заважають нам жити і залишила тільки важливе, найважливіше. Треба спати, вчасно лягати і відпочивати.

Щодо фізичного. Зараз триває піст і православні християни мали б постувати, але я сказав вірянам на службі їсти, спати, відпочивати скільки треба. Нам треба сили. Багато стресу та напруга забирають багато енергії.

Якщо говорити про емоційну складову, то кожен обирає свій шлях. Для тих, хто вірить в Бога – це молитва. Це має бути постійна ранкова і вечірня практика, можливо впродовж дня. Є молитовники і вони полегшують цю справу. Не треба придумувати слів. Ти тільки з увагою звернися з цими словами до Бога. І отримаєш допомогу і підтримку. Це реальний досвід мільйонів людей і багатьох поколінь. Молитва, Біблія.

Я хочу і єпископ і священослужитель, але обов’язки єпископа передбачають багато адміністративної рутини. Всіляких зустрічей, справ, які просто заважають тобі займатися духовними речами. Я зараз регулярно читаю Святе писання. Це теж мені дає сили і розуміння, що все під контролем Бога. І не треба, що ми залишені і навіть найжахливіші трагедії, які відбуваються, бо бог злий чи полишив. Ці речі треба відкинути, Якщо ви починаєте молитися або читати Біблію, то ви відчуєте благість Божу, полегшенні і підтримку.

Для інших можуть бути медитації, перегляд фільмів, читання книг, хоча в часи напргу не хочеться читати. Якщо в людини трагедія, або вона за когось хвилюється, ну не дивитиметься вона фільм розважальний чи передачу. Це не дасть підтримки. А коли вона звернеться до бога, почне читати Святе писання, це дасть їй підтримку і незалежно від емоційного стану вона отримає психологічну допомогу від Бога. Це те, що дає сили, надію і впевненість рухатися вперед.

З роками мого служіння і заглиблення у віру, яка є моїм світоглядом, у християнство і православну традицію, що більше я занурююся, тим більше розумію. Чим більше любові – тим менше нормативів. І чим менше любові і розуміння віри, тим більше правил, фанатизму.

Підтримую Костянтина. Піст – це не просто ти собі встановив і мордуєш себе, ходиш голодним. Тебе все дратує, скандали, бо ти постиш. Кому потрібен такий піст? Піст – це така самодисципліна, перевірка себе, маєш вивчити себе.

Людина. Після того як Адам порушив заповідь Божу в раю і всі його нащадки народжуються розбалансованим. Розум каже одне, що так правильно, а воля і тіло каже інакше. І піст – це така допоміжна вправа, коли людина навчається володіти собою.

Християнство говорить, що людина має здобути свободу, вона створена Богом вільною, але щоб бути вільним треба багато тренувань. Аскетизм приведе до вільного володіння своїм тілом, коли ти ним керуватимеш, а не твоя душа і пристрасті. Тому і снує піст і кожному треба знайти баланс.

Наприклад, їси будь-яку їжу, але тричі вдень. А не коли йдеш повз кав’ярню й думаєш, що хочеш кави. Чи ти просто побачив це? Я колись прочитав Варсонофія і Іоана, вони в 6 столітті жили, де Сектор Гази в Палестині. До завоювань арабами цих територій там було багато арабів і монастирів. І цей Варсонофій 50 років прожив не виходячи зі своєї келії. Він не спілкувався з людьми, але до нього приходили за духовними порадами і він писав записки. І вони збереглися. Це такий перший християнський месенджер.

І його писали як навчитися собою володіти в сенсі їжі, як розпізнати чи ти дійсно голодний. І він каже. Поспостерігати за собою, визначити свою міру. І коли ти вивчив себе і знаєш скільки тобі треба їжі. Коли ти вже поїв і знову хочеш поїсти, то ти вже не організм свій підтримуєш, а пристрасть, яка тебе руйнуватиме тебе.

Порадити можна щось. Мені допомагає, коли я не бачу їжу. У монастирській практиці є така класифікація графіка, що слов’янською зветься тайноєдіння. Тобто коли ти споживаєш їжу не в трапезній з усіма, а в келії ввечері. Це гріх навіть в чернечій практиці. Я живу в мирських умовах, у мене навколо є їжа і вона мене спокушає. Тому треба її не бачити. Тобі легше з нею боротися тоді. Це, мабуть, єдиний рецепт.

Я ще практикую, що я прийшов, повечеряв і почистив зуби. Це моє табу.

Піст передбачає не тільки тілесну сторону. Тілесна – це найлегша з точки зору христянства. Піст складається з тілесної, душевної та духовної сторін. Духовна складова – це інтенсивна молитва. Це не просто повтор слів, а уважна молитва з розумом і серцем. І тоді це приводить людину в стан, що ти не хочеш їсти, а настає стан спокою. Це дає людині сили фізично працювати, бути включеною у процеси і не виснажуватися.

Вона мені дуже подобається. Ця пісня складена давно і це десь 40-ві роки, коли боротьба УПА була проти тих самих загарбників, які прийшли на нашу землю. Вона показує наш дух. Там є слова про те, що «плач нікому ще не дав свободи, а хто борець той здобуває світ». Вона мене надихає і я бачив той мурашник і хотів надихнути волонтерів.

Я теоретично розумію про що говорить християнство, але мені треба ще практично навчитися. І ця ситуація з війною має показати нам цей шлях. На початку війни я мав тільки глибоку відразу, огиду до того, хто розв’язав цю війну. Я гадав, що коли завершиться війна і ми переможемо і  ми зможемо вибачити російському народові.

Але коли я потім побачив яка підтримка цього одурманеного пропагандою народу, яка поведінка цих воєнних злочинців. Це така приїхав до на глибинний народ і я там чую ці перехвати СБУ, їхні розмови. Це темрява. Примітивізм, це жахливе і людиноподібне прийшло до нас.

Коли я бачу полонених, мені шкода їх як людей. Християнство каже, що війна може бути виправдана тоді, коли ми захищаємо себе і тих, хто не може себе захистити. І коли зло неможливо зупинити іншим шляхом, а тільки вбивством. Іншого варіанту у нас немає, немає вибору. Ми мусимо вбити ворога, щоб зупинити зло. Тільки це виправдовує наші дії з точки зору християнства, але коли ворог в полоні беззахисний. Перед нами людина така неосвічена. ментально убога, але це людина і ми маємо ставитися до них як до людей, бо вони вже не можуть нам заподіяти зла.

Ми маємо ставитися по-людськи. Чи ми можемо вибачити російському народові його злочини? Як християнин я кажу так, що треба буде вибачити, але це не означає не покарати. Злочинець має визнати свою вину передовсім, отримати покарання і тоді його треба вибачити його. Як це буде у нашому випадку, складно сказати.

Має бути з їхнього боку визнання свого гріха. Людина, щоб їй пробачили, має проявити себе. Якщо перенести на побутове життя, я заподіяв людям прикрощі, але були люди як мені заподіяли. Я їм простив, не тримаю зла. Будь-які скорботи, які трапляються, то християнство каже, що твій ворог насправді твій благодійник. Через горе і скорботи ти стаєш іншим і навчаєшся співчувати.

Ми тепер будемо розуміти, що таке страждання від війни. Коли було в Сирії, я дивився і співчував, але це було далеко. А це близьке і  я розумію, що таке біль. Це змінить нас. Тому наш ворог – наш благодійник. І я прощаю людині, яка мене образила і дякую Богові, шо це сталося, але це на побутовому рівні. Але на війні це важко.

Я прощаю, але це не означає, що я маю продовжувати якісь відносини з цією людиною, але в серці я не маю нічого щодо неї, але й спільного нічого не хочу мати. У такому випадку не потрібно мати щось спільне з народом, якщо він не покається. Треба відмежуватися збройною, культурною і духовною стіною.

Мир без перемоги – це перемир’я. Миру не буде в нас.

Я більше схильний до того, що ми маємо перемогти, але відповідь можна дати тільки виходячи з конкретної ситуації. Якщо можемо досягнути миру і вивезти людей з Маріуполя, то це добре. Але цей мир буде все одно тимчасовим для нас. Ми все одно маємо готуватися. Має бути перемога. Можливо ми маємо зупинити війну, піти на компроміси. Це залежить від дуже конкретної ситуації. Але в перспективі ми маємо зробити все, щоб перемогти ворога, або зробити так, щоб він більше не зміг напасти.

Ми маємо повернути усі території і відновити свої кордони. Як швидко це буде і як – час покаже.

Так, інакше не може бути. Навіть якщо це якийсь тимчасовий компроміс, поки цей фюрер не помре, поки зміниться влада. Ми маємо пам’ятати, що у нас відібрали. Порушили закони світські, духовні, моральні і ми маємо відновити і все повернути як мало бути.

Я не фахівець, це суто суб’єктивна думка. Я думав перед війною як бути, і якщо Донбас це буде просто рана на тілі нашої країни населення промите пропагандою і знову тягнутиме на дно і відриватиме нас від нашої політики країни, я б волів віддати той Донбас і поставити крапку. Але зараз, враховуючи, що агресору не потрібен Крим чи Донбас, а вся Україна, тому я схиляюся до того, що треба відновити. Інтегрувати їх так, щоб вони не шкодили нашому загальному курсу побудувати нормальну європейську комфортну державу з цінностями і принципами.

Я з цифрами не товаришую. Я картку віддав волонтерам, мені смс приходять, але я цим не займаюся. Але коли дзвінки з банку ще, то я підтверджую. Потім правда питаю у волонтерів, бо суми там на тепловізори понад 300 тисяч. Я насправді не контролюю це, а може потім прийдеться відповідати за це.  Я як волонтер зареєстрував цей рахунок у 2014 році.

Різні проплати і щодня від тисячі до кількох десятків тисяч гривень. Ще є рахунок ГО. То там теж є суми. Один підприємець приніс мільйон гривень готівкою і на них придбали тепловізори.

Ті люди, які мене оточують, вони чесні і люди які працюють на перемогу.

Дуже складно під час останніх наших поховальних церемоній. Я кажу загально промову, але вона стосується більше містян, які прийшли і яких ці слова можуть стосуватися, бо родина чує слово, але їй боляче і складно. І тому навіть зараз я не маю слів, я не знаю що сказати рідним, я не підходжу до них зараз. Але трошки згодом я готовий спілкуватися з ними.

Досвід такої психологічної підтримки почав формуватися у мене у 2014 році, бо коли привозили наших полеглих захисників і ми в соборі цілу ніч читали псалтир. Це така традиція і родина приходила сюди і цей момент коли мама зустрічає в соборі свого сина. Це інколи буває вночі і це найтяжчий момент для мене, для неї, для всіх. Я просто розпитував батьків про їхнього сина, або дружину про його чоловіка. І вони розповідали про нього. Вона згадувала його класні риси і це дає полегшення. Вона має поговорити про цю людину, яку вона втратила тимчасово.

Як християнин я вірю, що людина не зникає з буття і наша смерть – це тимчасове явище і розділення духовного і фізичного. Тіло це не людина. Наш розум і емоції – не тілесне. Прийде час, коли ми з’єднаємося, бо людину неможливо вбити. Вона вічна.

Насправді слів не має, це просто прояв любові, турботи. Є церква, яка робить це і допомагає рідним прийняти цю втрату і бути поруч в такі моменти.

Це складна і болюча проблема. Стосунків у мене з московським патріархатом немає. Ми зустрічаємося на офіційних заходах і вони часто не вітаються навіть.  Мене це не ображає, але така ситуація. Це російська церква в Україні, яка маскується під українську.

Якщо їдеш на Донбас, там всіх вивісках «Московский патриархат Донецкая епархия». Коли сюди приїжджаєш, то тільки Українська православна церква без додатків. Насправді за статутом російської церкви це називається «каноническое подразделение московского патриархата». У їхнього керівництва, єпископів як я. Позиція така: ми сидимо тихо і чекаємо поки закінчиться війна. Якщо ті переможуть, то скажуть Кірілу, що мовчали, бо на них тиснули. А якщо перемогою України, а воно закінчиться перемогою України, то намагатимуться пропетляти знов.

Насправді ця церква 30 років промивала своїм вірянам мозок, що українською мовою не можна молитися, бо це базарна мова. Ніби Бог чує тільки старослов’янську мову, бо вона канонічна. Це єресь і маячня. Молитися можна різними мовами. Це вони проповідували це і потім те, що якщо українська церква стане автокефальною, то буде католицькою. І цю всю маячню вони 30 років несли людям. Сьогоднішня ситуація перевернула їхній світогляд, бо та країна, якій вони служили вірою і правдою, образ трьох братських народів. Сьогодні цей народ напав на нас і знищує. Знищує храми в Маріуполі, Волновасі і їхні храми обстріляні. Але вони не мають рішучості, що вони не можуть бути з Кірілом і частиною російської церкви, бо вона підтримала війну.

Вона так само терористична організація, як і російська держава. У московському патріархаті в єпископів така рабська свідомість, вони бояться москви більше, аніж бога і совісті. Серед священників більше думаючих людей, більше священників, які підтримують ЗСУ. І зараз більше священників готові перейти до ПЦУ в одну церкву і не розколювати країну. Але бояться.

Віряни. Там переважна більшість людей, які підтримують наше військо, нашу боротьбу, але вони теж на Полтавщині залежать від думки священника. Цей процес приєднання до ПЦУ почався з Гоголево, є ще громади, які готові..

В Україні понад сотню громад перейшли до ПЦУ. Московському патріархату не місце в Україні після перемоги України. Треба не чекати московському патріархату, а взяти й зробити ще один духовний фронт, нанести ще одну поразку ворогу, якщо в них є совість і віра в Бога. Побачимо.

Це складно робити в таких умовах, але треба на себе відповідальність як кожен з нас це робить у захисті держави, так і в родині. Я маю казати, що я чоловік, ти маєш вселяти спокій в своїх дітей, свою дружину. Жодної паніки, вони мають почувати захист. Якщо я дружина, значить маю проявляти тепло, любов і надійний тил. І діти це відчувають і розуміти, що мають бути слухняними. Проявляти любов, не соромитися обійняти, говорити. Віра наша говорить лаконічно: навчитися любити. Коли я народився, Бог поставив завдання навчитися любити протягом усього життя в побуті, у сім’ї.

Ми маємо пройти посилений курс через війну і ми маємо посилити це і тому проявляймо любов. Постійно маємо любов у серці та голові.