Від юриста до етнографа: шлях Василя Милорадовича з Полтавщини
Колаж ЗМІСТу
Працюючи в судах Полтавщини, він знаходив час для зустрічей із селянами, записував їхні пісні та казки, а згодом став автором фундаментальних досліджень українського фольклору.
Ким був Василь Милорадович? Про історію видатного етнографа, історика та перекладача, 13 січня повідомили у Полтавській обласній військовій адміністрації.
Життєвий шлях етнографа
Василь Милорадович народився 13 січня 1846 року на Полтавщині у селі Токарі в маєтку діда по матері поміщика Івана Карпинського-Кривцова. Дитячі роки майбутнього етнографа пройшло на хуторі Пручаї біля села Сокиринці Прилуцького повіту Полтавської губернії.
У 1869 році після закінчення юридичного факультету Харківського університету, він здобув ступінь кандидата юридичних наук і розпочав фахову кар’єру. Після продовжив працював помічником присяжного повіреного в Полтавському окружному суді, а через деякий час його обрали головою з’їзду мирових суддів губернії.
Зустрічі із селянами він використовував для заглиблення у народні традиції та побут, коли у чоловіка з’явився час для фундаментального дослідження культурної та побутової спадщини Полтавщини. Серед ґрунтовних праць опубліковані «Народні обряди і пісні Лубенського повіту», «Казки й оповідання, записані на Лубенщині» та загалом понад 20 підготованих і виданих ним досліджень. Давнє козацьке село Литвяки на Полтавщині стало для Володимира Милорадовича не лише місцем проживання, а й джерелом натхнення та наукових пошуків. Саме тут наприкінці 19 століття ще зберігалися традиційні риси селянського життя та звучало живе народне слово.
Першою науковою працею дослідника стала розвідка «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», опублікована в журналі «Київська старовина». У ній він зібрав 269 пісень, детально описав весільний обряд та зафіксував особливості місцевої говірки. Згодом етнограф продовжив роботу, публікуючи матеріали про унікальний робітничий та рекрутський фольклор. Зокрема, у 1895 році вийшла його праця «Робітничі пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», яка відкрила читачам маловідомі «строківські» та «табашні» пісні.
У 1899 році Російське географічне товариство присудило етнографу срібну медаль за збірку казок Полтавської губернії, які опублікували у «Трудах» Полтавської архівної комісії.
Окрім дослідницької діяльності Василь Милорадович виступав, як поет і перекладач, друкуючи свої твори в журналах і збірниках «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Розвага», «Українська муза».
У своїх творах він, як дослідник охарактеризував основних персонажів народних вірувань та оповідок, зберігши у записах не тільки світоглядну систему, але й мову та естетичне чуття попередніх поколінь. Також етнограф займався теоретичними проблемами літературно-фольклорних взаємин, виокремлюють його аналіз творів Миколи Гоголя «Зачароване місце» та «Вій», у ньому він не погодився з думкою Миколи Сумцова, який дивився на «Вія» як на переробку «народної казки про смерть відьми». У 1911 році Василь Милорадович пішов із життя, його поховали у селі Литвяки на Полтавщині.
Раніше ЗМІСТ писав, що Василь Мироненко – автор сотень офортів і гравюр, який залишив слід в українському мистецтві та прославив рідну Полтавщину.