Що робити з емоціями під час війни. Головне з подкасту «Відважні в тилу» з полтавською волонтеркою Наталією Панченко

Героїнею нового випуску стала Наталія Панченко – волонтерка, засновниця волонтерської організації UP: unique people, членкиня правління ВБО «Лелека», старша викладачка у Полтавському національному педагогічному університеті імені Короленка та психологиня «Татохабу» у Полтаві.

Олександр Ткаченко та Костянтин Калюжний запитали її про те, як діяти, якщо втомилися від війни, хочете повернутися до нормального життя і про волонтерську роботу.

Слухати подкаст можна на YouTube, Apple Podcasts, Google Podcasts та Soundcloud.

У цьому тексті публікуємо кілька цитат з подкасту.

Про початок повномасштабної війни

Я з тих людей, які не вірили, що розпочнеться війна. У переддень масштабного вторгнення, я пішла й зробила косметичну процедуру, яку не робила 8 років. Пересварилася з половиною команди в агресивному тоні, мовляв, «якщо мене ще раз хтось запитає чи буде війна», буде забанений. Я не дуже вірила, що буде війна.

Коли я зайшла прочитати новини (24 лютого, – прим. авт), у мене був ступор. Я знала, що буду продовжувати роботу, але війна  не вкладалася мені в голові аж до третього дня.

Спочатку було дуже важко, я просто не розуміла, у мене розсипався увесь світ. І це позиція про яку я не те щоб дуже шкодую, але я ніколи не буду недооцінювати небезпеку, навіть якою б вона не видавалася нереальною.

«Людям які виїхали, гірше аніж нам тут у Полтаві»

Я тут серед своїх людей, я тут кожен куточок знаю. І це не просто про рідні стіни, а коли ти все тут знаєш. Не плануєш чогось далі, аніж на день, але знаєш куди тобі звернутися, а там ти сам. Якщо пощастило поїхати до родичів, то це дійсно пощастило, але не усім.

Що таке «Оборона Полтави»

Це волонтерське угруповання, яке розбите на кластери. Є люди, які в креативний кластер об’єдналися, підприємці і ресторатори Полтави у харчовий. Є кластер пошиву тактичних речей.

Ми працюємо в основному з військовими. У нас може бути якась точкова і адресна допомога людям з окупованих територій, але це радше виняток з правила, аніж правило. У нас немає продуктових складів. Це може бути гуманітарка, яка приходить і ми її передаємо куди треба. Це вулик, який постійно гуде. Ще у нас є ще блок, що займається створення «кікімор». Це крута штука зі створення маскувальних костюмів, яка працює щодня. Там працює багато людей із Полтави, Харкова і інших міст.

Є люди, які займаються пошуком тактичних речей та медикаментів за кордоном. Це люди, які допомагають цьому вантажу прийти. Оборона Полтави – це сьогодні понад 70 людей.

Чому ми так часто відчуваємо злість зараз

Ми з вами будучи у відносній безпеці 2 місяці, знаходимося на помірно високому тривожному рівні. Коли людина у зоні бойових дій, у неї відбувається гострий стрес, який потім психіка гасить, бо вона не може знаходитися на оцій вершині постійно, бо вона згорить. І вона гасить себе.

Тому люди спокійно реагують на вибухи, коли вони там. Люди намагаються щось робити, що їх заземлить. А ми тут сидимо і чекаємо незрозумілого для нас. Прилетить чи не прилетить, дійдуть чи не дійдуть. Нас на закуску, чи нам щастить? Немає відповідей на ці запитання ні в кого, але це питання сидить всередині і продукує помірно високу тривожність.

Ми цього не помічаємо, бо до війни звикають. Як і до незрозумілих ситуацій, які вибивають землю з-під ніг. Тут або звикнути, або зійти з розуму. Коли ти знаходишся в такому стані злість і агресія нікуди не зникають.

Як психологиня, я вам кажу, що треба робити те, що відчувається, але не шкодить іншим. Тобто бити інших людей на вулиці не добре.

Куди подіти свої емоції та страхи

Зараз паскудно всім і кожному однаково, просто кожен по-різному це сприймає. Якщо люди не вивозять, то можна на папері  чи на ноутбуці писати тексти про свої відчуття.

Я пишу тексти і більшість з них у соцмережі ніколи не піде. У той момент, коли  я їх писала, я плакала, сміялася, злилася і туди виливався контент.

Я на сьогодні порадила б людям, які люблять писати тексти в соцмережі, то пишіть. Можливо не в соцмережі, якщо не на часі або боїтеся хейту, пишіть собі в замітки. А люди, які не настільки там товаришують з комп’ютером, то повертайте формат щоденника. Поки ви викладаєте руками моторно свої думки, вони у вас візуалізуються.

Волонтерські здобутки

Мій найбільший здобуток – це люди. Я з багатьма тільки познайомилася. Разом можна зробити дуже багато. Щодо «Оборони Полтави», я не можу сказати про наш найбільший здобуток, але ми знаходимо сертифіковані турнікети. Це здобуток? Здобуток.

Ми маємо довіру військових різного рівня і гарну співпрацю з військовою адміністрацією. Якщо говорити не про здобуток, а про кейс, я була щаслива бачити, що група «Антитіла», з якими ми працювали до війни, що вони зараз супроводжують наші гуманітарно-військові вантажі.

Як нам бути з такими сусідами на кордоні

Утримувати нейтралітет, я не військова експертка, але це дуже-дуже дорого – постійно утримувати боєздатну армію. Вливати туди кошти, хоча як показують ці 2 місяці немає нічого неможливого для українця.

Війна змінила в мені націленість на патріотизм. Я це поважала, але щоб я заглиблювалася, такого не було. Під час війни у мене гордість за те, що я в цій країні народилася, що я їй корисна і я називаю її своєю рідною. У них (росіян, – прим. авт) такої гордості не буде.

Першим гостем у серії подкастів, став архієпископ Полтавський і Кременчуцький, владика Федір. Олександр Ткаченко та Костянтин Калюжний запитали його про українську церкву, духовність під час війни та про те чи зможуть українці колись пробачити російському народові їхні злочини. Розшифровку читайте тут.